Читати книгу - "Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко"

невільники, або зробили б його євнухом, щоб стеріг гінекей19 перського сатрапа. Йому жаль було невільників, але він був дуже незначна людина на трієрі, щоб чимсь допомогти їм. Він присягнувся ніколи не торгувати рабами. Він був дуже молодий, цей хлопець Калікрат. Коли він поділивсь своїми думками з кухарем, Діодор сказав:

– Ми всі замолоду багато даємо усяких обіцянок, бо вони нічого не коштують, і говоримо багато гарних слів, але майже ніколи не здійснюємо їх у житті. І з тобою буде таке, Калікрате!

– Ні, зі мною цього не буде! – упевнено сказав юнак.

Діодор усміхнувсь і не відповів Калікратові. Через два дні вітер подув із півночі, море заспокоїлось, і трієра швидко пішла на вітрилах на південь. Олександер звелів розкувати невільників. Не можна було б сказати про нього, що він був зла людина. Він і сам добре розумів, як почувають себе невільники в трюмі, але він, насамперед, був еллін, рабовладник з натури, і, як дитина свого віку, був упевнений у тім, що воля потрібна тільки еллінові; а варвари – зроду раби.

Поодинці виводили невільників на верхню палубу, блідих та знесилених; хитаючись сідали вони на палубу, схиливши голови. Діодо-рові неприємно було бачити це і він похмурий пішов до своєї куховарні.

Був ясний сонячний день, коли трієра підійшла до Пантікапеї. Свіжий вітрець подихав із моря, свистів у риштуванні; щогла трохи гнулась і поскрипувала. За стерном бігла кучерява цівка скаламученої води. Перед носом трієри грались і вискакували з води жартівливі дельфіни.

Ось на горі забіліла колонада храму, а під храмом розкинулась оповита садками та виноградниками Пантікапея. Велике фінікійське судно, із зламаною щоглою, стояло на кітвиці на рейді Панті-капеї. Видко було, що судно добре шарпонув шторм в Евксінському Понті. На щоглі висіли мотузки обірваного такелажу та шматок вітрила. На палубі судна порались напівголі бронзові постаті матросів з обв’язаними різнокольоровими хустками головами. Серед судна ввесь у червоному вбранні, з кривим мечем на поясі стояв високий засмаглий чоловік і, підвівши голову вгору, дививсь на зламане вістря щогли. Коло нього сидів чорненький собака й гавкав на грецьку трієру.

Калікрат стояв на переду трієри й не зводив радісних очей з берега та протоки. Ось і «Філомела», судно, що належало тій самій конторі, що й трієра.

Видко було, як команда, пошабашивши, сідала обідати коло щогли, під тентом. Кучерявий невільник-мурин виніс із куховарні велику миску й поставив її серед матросів. На борту судна стояв зовсім голий юнак, збираючись плигнути у воду. Міцні форми юнакової постати виблискували під палючим промінням південного сонця. Калікрат пізнав у ньому свого приятеля Ксенофонта.

Побачивши трієру з греками й Калікрата на палубі, він щось крикнув йому й плигнув з борту в море. Трохи згодом він випірнув на поверхню й поплив до трієри. Біла голова його, як кавун, виблискувала на зеленому коло берега тлі моря.

– Здоров, Калікрате! – гукнув він із води. – Будь удома ввечері, побалакаємо!

– Добре! – радісно відповів йому Калікрат. – Приходь!

Пантікапея кипіла від приморського життя, коли трієра підійшла до берега. З суден, що прийшли сюди з півдня, вивантажували на берег козуби з цитринами, помаранчами, коринкою, ізюмом. Схід-нями туди-сюди бігали голі до пояса носії, тягаючи на спинах великі бурдюки з вином. Східці вгиналися під ними, а бурдюки, наче з жаху, тряслися на спинах, як годовані кабани. З берега на судна вантажили збіжжя, мед сотовий в амфорах, пакунки з хутрами та шкурами, круги жовтого воску, солону й курену рибу. Крик, галас, шум, регіт, лайка дзвеніли над залитим од сонця берегом і морем. Великі, важкі вози із впряженими в них скитськими волами, повні збіжжя, стояли рядком, загативши всю набережну. Голосно лаялись два перевізники, зачепивши колесами свої вози.

Калікрат, ледве поклали східні на трієру, збіг на берег і швидко пішов додому. Все тішило його тут, у рідному місті. Тішило його те, що він побачить матір і Аспазію. Тішило те, що він бачить греків, чує рідну мову; навіть лайка перевізників не здавалась йому за гидку, бо вони лаялись по-грецькому. І сонце сяяло тут не так, як у Скитії, і небо вище та блакитніше за скитське, і смердюче повітря вузеньких закапелків грецького міста з купами покидьків на вулицях та брудними свиньми, що грілися на сонці, – все здавалось йому тепер кращим за свіже, пахуче повітря скитського степу. Все тут рідне й знайоме Калікратові. Ось сидить старий перс коло своєї крамниці. Ніс у нього великий та товстючий, а борода кучерява та така густа, наче її зроблено з каменя. Крамниця його була завішана килимами, шовковими хустками та тканинами. Він сидить на килимі, підібгавши під себе ноги. Коло нього стоїть маненька козубенька з кишмишем. Він мружить очі, як кіт, і, запустивши руку в козубеньку, бере жменею кишмиш і переправляє його в рот. Очі йому розплющуються в той момент, коли він роззявляє рота, і знову заплющуються, коли починають молоти щелепи.

І здається Калікратові, що він смішний і милий. А ось і збройний майстер Ксенон. Він поставив ногу на камінь, що лежить коло його кузні, і на своїй нозі приміряє тільки-но зроблену кнеміду20.

– Здоров, Ксеноне!

Ксенон підводить голову і, впізнавши Калікрата, ласкаво хитає головою. З Ксенонової кузні вилітають дзвінкі звуки молота.

Калікрат любив балакати з Ксеноном, який багато розповідав йому про чужоземні краї, між іншим, про Скитію та амазонянок. Йому хочеться тепер сказати Ксенонові, що це брехня, що в Скитії нема ніяких амазонянок. Але він біжить повз Ксенона, не зупиняючись, ось і агора – майдан серед міста, де шумить та гуде базар. Зілля, овочі, м’ясо та риба – риба солона, риба свіжа, риба курена. Натовп обступив агоранома21, що, видно, розслідує якусь сварку між покупцем та перекупкою. Перекупка тицяє під ніс агораномові випатрану качку. Агораном одмахується руками й крутить носом од пахощів, так тхне від качки. Натовп регоче. Але далі… Калікрат повертає праворуч і ледве не збиває з ніг жінку, що підійшла до герми22 та кадить перед богом фіміям, щоб він післав їй, бездітній, дитину. Ось нарешті, і їхня вулиця. Середнього зросту білява дівчина в білому вбранні йде вулицею й веде за руку маленького хлопця. Хлопець щохвилини зупиниться, задивившись то на купку горобців, що вистрибують у м’якому вуличному поросі, то на метеликів, що вилетіли з сусіднього садка й в’ються в повітрі. Сонячне проміння заливає дівчину, ховається та грається