Читати книгу - "За межі мовчазної планети. Переландра"

ж помчала вперед, та скільки Ренсом не вдивлявся у блискітливу поверхню, Нелюда ніде не було видно — все загородив гребінь високої хвилі, яка котилася йому назустріч. Утікач, без сумніву, знаходився вже за цим гребенем. Минуло кільканадцять секунд, поки Ренсом усвідомив, що турбуватися, властиво, немає про що — морські тварини й самі чудово знали, куди плисти. Пологий схил хвилі аж рябів від великих лискучих рибин: за кожною тягнувся жовтий пінистий слід, а деякі викидали вгору блискітливі струмені. Схоже, Нелюд не врахував, що інстинкт спонукав усіх їх неухильно прямувати за тією рибиною, на чиїй спині сиділа людина; така рибина, либонь, автоматично ставала у їхніх очах ватажком цілої зграї. Ось і тепер усі вони мчали вперед впевнено, без найменшого вагання, немов гончаки, що взяли слід, або граки, що вертаються додому з теплих країв. Піднявшись на гребінь хвилі, Ренсом побачив просто перед собою широку западину, дуже схожу на долину десь у його рідній стороні. Біля підніжжя протилежного схилу, ген-ген попереду, темніла маленька, начеб іграшкова постать Нелюда, а між нею і Ренсомом у кілька шерег вишикувалася вся риб’яча зграя. Стало зрозуміло, що відірватися від погоні ворогові не вдасться; Ренсом полював на нього з рибинами, а вони вже зі сліду не зіб’ються, цього можна було не боятися. Він гучно розреготався, а тоді на все горло проревів: «І в мене пси спартанського заводу, руді та вислогубі!»

Тільки тепер Ренсом нарешті по-справжньому зрадів, що більше не мусить битися, ба навіть стояти йому не треба. Він спробував було всістися зручніше, проте тут же випрямився, бо у нього різко заболіла спина. З дурного розуму йому схотілося обмацати собі плечі, і він закинув руку назад, проте відразу ж мало не закричав від жахливого болю, якого завдав собі своїм же доторком. Вся шкіра у нього на спині перетворилася на якісь криваві клапті, що позлипалися докупи і вже трохи зашкарубли. Поза тим з’ясувалося, що в роті бракує одного зуба, майже всю шкіру з кулаків здерто, на тілі нема живого місця, й усе воно з голови до п’ят щемить від саден та подряпин, а десь усередині озивається ще якийсь глибший, набагато зловісніший біль. Досі Ренсом і не усвідомлював, що йому дісталося аж так сильно.

Потім нагадала про себе спрага. Тіло вже охололо після запеклого бою і несамовитої гонитви та потрохи ціпеніло, і схилитися до води, яка заманливо струменіла тут-таки, трішечки нижче, виявилося надзвичайно важко. Спочатку він хотів перехилитися так, щоб занурити обличчя у воду, та після першої ж спроби відмовився від цього наміру. Довелося просто зачерпнути трохи води у складені ківшиком долоні, але навіть це далося йому дуже нелегко; заклякле тіло аж ніяк не поспішало прислухатися до його бажань, і спливло чимало часу, доки він зумів, раз по раз скрикуючи та постогнуючи від болю, зробити один-єдиний маленький ковток, який лишень роздражнив спрагу. Щоб її утамувати, йому знадобилося не менш ніж півгодини — півгодини гострого болю і безмежної насолоди. Зроду-віку не куштував він нічого смачнішого за цю воду і, врешті-решт досхочу напившись, знай черпав її та плескав на себе. Ці хвилини могли б бути найщасливішими у його житті — якби тільки не дедалі сильніший біль у спині і не острах, що у рани могла потрапити якась отрута. Ренсомові ноги міцно прилипли до риб’ячих боків і відривати їх доводилося дуже обережно й повільно, раз у раз кривлячись та скрикуючи від болю. Часом йому аж чорніло в очах, і він уже давно просто зомлів би, якби подумки не твердив сам собі: «Не можна, не можна, тільки не це», намагаючись затримувати погляд на чомусь не надто далекому — приміром, на своїх руках або на голові рибини, — і не дуже напружувати думку; завдяки цьому йому якось вдавалося залишатися при свідомості.

Увесь цей час Нелюд мчав попереду, то здіймаючись на хвилях вгору, то опускаючись вниз, за ним мчали рибини, а за рибинами — Ренсом. Риби довкола наче стало більше; либонь, дорогою їм траплялися інші зграї, і вони, ніби снігова лавина, тягнули всіх за собою. Невдовзі з’явилися й інші тварини. Якісь довгошиї, схожі на лебедів птахи — хтозна, якого вони були кольору, бо на тлі золотого неба видавалися чорними, — прилетіли невідь звідки, спершу трохи покружляли в них над головами, а тоді вишикувалися довгим ключем і також подалися слідом за Нелюдом. Частенько до Ренсома долинав їхній крик, і то був найнесамовитіший, найсамотніший звук, який йому взагалі коли-небудь доводилося чути, звук, неймовірно далекий від людського пізнання. Ще жодного разу за всі довгі години плавання Ренсомові на очі не потрапляла земля; вони пливли у відкритому океані, у переландрійській морській пустелі, де він не бував ще відтоді, як прибув на цю планету. У вухах невпинно звучав рівномірний шум хвиль, а запах моря, який годі було б переплутати з чимось іншим, такий же хвилюючий, як і запах земних морів, але водночас і трохи інакший — теплий і надзвичайно приємний, проникав, здавалося, навіть у найсокровенніші глибини його свідомості. Втім, у ньому теж відчувався якийсь химерний, несамовитий присмак. Ворожим він наче не був; якби був, то вже напевно не видавався б тоді таким чужим і дивним, адже ворогів своїх ми зазвичай непогано знаємо, тож їх важко назвати цілковитими чужинцями. Ренсомові спало на думку, що йому взагалі мало що й відомо про цей світ. Колись тут, безперечно, житимуть нащадки Владаря і Владарки. Але ж ці безлюдні простори існують уже мільйони й мільйони років, осяйні води простираються на тисячі й тисячі миль навколо… невже їх створено тільки для того, щоб колись тут усе ж оселились люди? Вдома, на Землі, Ренсом часто сприймав, наприклад, ліс або насичений яскравими барвами світанок просто як даність; вочевидь, і справді треба було опинитися на іншій планеті, аби усвідомити, що й у природи є свої права. Неосяжний, незбагненний сенс, властивий і Землі, і Переландрі ще відтоді, як вони відокремилися від Сонця, сенс, із одного боку, непроминальний, а з іншого — зведений нанівець появою людини як верховного правителя, немов оточив Ренсома з усіх боків і зрештою увібрав у себе.

XIII

Темрява впала на хвилі так несподівано, наче її вилили на поверхню океану з якоїсь велетенської фляги. Барви і відстані випарувалися, звуки і біль стали чіткішими. Складалося враження, буцім увесь світ тепер тільки й зводиться до болю — то тупого, то зненацька