Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

пам’ятала, в яку безодню вона провалилася, коли Ніно її покинув. Він вмів кохати й закохувати в себе лише в такий екстремальний спосіб, невже він не міг по-іншому? Чи було це наше божевільне кохання повторенням інших божевільних кохань? Чи мало це безмірне бажання мене, яке не знало перешкод, свій прототип, той самий, за яким він бажав Лілу? Може, навіть той його приїзд у наш із П’єтро дім був повторенням того епізоду, коли Ліла затягла його у свою зі Стефано домівку? Невже наше кохання – це не справжнє переживання, а тільки повторення?

Я відсунулася, а він спитав: «Що з тобою?» «Нічого», – я не знала, що йому сказати, думки ці не варто було висловлювати. Я притислася до нього, поцілувала, а тим часом намагалася прогнати спогад про його кохання до Ліли. Але Ніно наполягав, я ніяк не могла викрутитися, тому вхопилася за відлуння відносно недавнього спогаду – ось це, мабуть, я можу йому сказати – і спитала його вдавано веселим тоном:

– Зі мною теж щось не те під час сексу, як з Ліною?

Вираз його обличчя змінився. В очах я побачила когось зовсім іншого, зовсім чужу людину, яка мене злякала. Ще заки він відповів, я поспіхом прошепотіла:

– Я пожартувала, якщо не хочеш, не відповідай.

– Я не зрозумів, що ти сказала.

– Я тільки повторила твої слова.

– Я ніколи нічого подібного не казав.

– Неправда, ти сказав це в Мілані, коли ми йшли до ресторану.

– Нічого я не казав, зрештою, не хочу говорити про Ліну.

– Чому?

Він не відповів. Я роздратовано повернулась до нього спиною. Коли він торкнувся моєї спини пальцями, я просичала: «Дай мене спокій». Якийсь час ми лежали нерухомо, мовчки. Тоді він знов почав пестити мене, повільно цілував моє плече, і я здалася. Так, визнала я сама собі, він має рацію, мені не слід більше питати його про Лілу.

Увечері задзвенів телефон, то був, звісно, П’єтро з дівчатками. Я подала Ніно знак, щоб він мовчав, вистрибнула з ліжка і побігла до телефона. Я приготувалася відповідати теплим, заспокійливим тоном, але, сама того не усвідомлюючи, говорила надто тихо, якимсь неприродним шепотом – я не хотіла, щоб Ніно чув і потім сміявся з мене чи навіть розсердився.

– Чому ти шепочеш? – спитав П’єтро. – Усе гаразд?

Я відразу ж заговорила голосно, навіть заголосно. Я намагалась розмовляти ласкаво, весело побалакала з Ельзою і наказала Деде, щоб вона не випробовувала батькового терпіння й чистила зуби перед сном. Коли я повернулася у ліжко, Ніно сказав:

– Яка чудова дружина, яка турботлива мамуся.

Я відповіла:

– Ти нічим не гірший.

Я почекала, доки напруга знов ослабне, доки розвіється відлуння голосів мого чоловіка і доньок. Ми прийняли разом душ, то була чудова забава, новий для мене досвід, мені сподобалося мити його і давати йому мити себе. Відтак я зібралася виходити. Я знову чепурилася задля нього, але цього разу в нього на очах і цілком спокійно. Він зачаровано дивився на мене, поки я міряла сукні, шукаючи ту, що треба, і фарбувалася, й іноді – хоча я й говорила йому жартома: «Не смій, мені лоскотно, розмажеш помаду і доведеться починати спочатку, уважай, бо порвеш мені плаття, облиш мене», – підходив до мене ззаду, цілував у шию, запихав руки у виріз, під сукню.

Я сказала, щоб він вийшов з дому сам і зачекав мене в машині. Хоч будинок був наполовину порожній, бо всі були у відпустці, я все одно боялася, що хтось побачить нас разом. Ми пішли вечеряти, багато їли, багато говорили, дуже багато пили. Повернувшись, ми знову лягли в ліжко, але так і не заснули. Він сказав мені:

– У жовтні я на п’ять днів їду на конференцію у Монпельє.

– Бажаю гарно розважитись. Їдеш з дружиною?

– Хочу поїхати з тобою.

– Це неможливо.

– Чому?

– Деде шість років, а Ельзі три. Я мушу думати про них.

Ми почали обговорювати наше становище і вперше вимовили такі слова, як одружені, діти. Ми переходили від відчаю до сексу, від сексу до відчаю. Урешті я прошепотіла:

– Нам не треба більше бачитись.

– Якщо ти це витримаєш, добре. Я не витримаю.

– Дурниці. Ти знаєш мене вже кілька десятиліть, але цілком повноцінно живеш без мене. Скоро ти забудеш мене.

– Пообіцяй, що й далі щодня телефонуватимеш мені.

– Ні, я більше тобі не телефонуватиму.

– Якщо не телефонуватимеш, я збожеволію.

– Це я збожеволію, якщо далі думатиму про тебе.

З певною мазохістською насолодою ми дослідили той глухий кут, в якому опинилися. Кількість перешкод, які ми нарахували, довела нас до розпачу, і ми врешті посварилися. Він поїхав, весь у нервах, о шостій ранку. Я прибрала в домі, поплакала собі всмак і впродовж всієї дороги сподівалася, що ніколи не доїду до В’яреджо. На половині шляху згадала, що не взяла жодної книжки, яка могла б виправдати цю поїздку. І подумала: «Тим ліпше».

115

Ельза страшенно зраділа моєму поверненню і сказала ображено: «Тато не вміє бавитися». Деде стала на захист П’єтро, вигукнувши, що її сестра мала, дурна і сама псує всяку гру. П’єтро уважно подивився на мене, він був не в гуморі.

– Ти не спала.

– Спала погано.

– Книжки знайшла?

– Так.

– І де вони?

– А де мають бути? Удома. Я звірила те, що мала звірити, і кінець.

– Чому ти сердишся?

– Бо ти мене сердиш.

– Ми ще раз тобі телефонували вчора ввечері. Ельза хотіла сказати тобі «добраніч», але тебе не було.

– Було жарко, і я вирішила пройтися.

– Сама?

– А з ким?

– Деде каже, що в тебе є наречений.

– Деде так сильно до тебе прив’язана, що вмирає від бажання зайняти моє місце.

– Або ж вона бачить і чує те, чого не бачу і не чую я.

– Що ти маєш на увазі?

– Те, що я сказав.

– П’єтро, будьмо відверті – чи слід до твоїх численних болячок додати ще й ревнощі?

– Я не ревную.

– Сподіваюся. Бо якщо це не так, то відразу тобі скажу: ревнощі – це вже занадто, я цього не стерплю.

У наступні дні подібні сварки почастішали. Я стежила за ним, докоряла йому і водночас зневажала саму себе. Але часто мене охоплювала лють: що від мене вимагається, що мені робити? Я кохаю Ніно, завжди його кохала: як мені вирвати його з серця, з голови, з тіла тепер, коли і він бажає мене? Я змалечку збудувала сама для себе досконалий механізм пригнічення власних почуттів. Жодне з моїх справжніх бажань не одержувало