Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

суто духовну природу. І те, що він за силою впливу нічим не поступається реальним об’єктам, і те, що він сповнював нас у роки нашого безгрішного дитинства, — все це ускладнює пошуки рішення, яке могло б допомогти нам осягти досвіди, що передували земному життю, бодай краєм ока зазирнути у світ тіней, який передує існуванню».

Чарльз Лемб

«Відьми та інші нічні жахи»

I

Якщо у північно-центральному Массачусетсі на перехресті Ейлзбері[205], одразу за Діновим Кутком, мандрівник поверне не туди, то опиниться в усамітненій і дивовижній місцині. Ландшафт починає поступово підвищуватися, а оторочені вересом кам’яні стіни притискаються все ближче і ближче до звивистої запилюженої дороги. Дерева у придорожніх лісосмугах здаються надто великими, а бур’яни, кущі ожини і трави буяють так, як нечасто побачиш у заселених краях. Зрештою, там лиш зрідка трапляються оброблені поля, а земля не дуже родюча; обжиті будинки, яких тут теж нерясно, всі як один старі, обдерті та напіврозвалені. Чомусь мандрівники остерігаються запитувати дорогу у самотніх згорблених людей, які де‑не-де бовваніють на трухлявих порогах своїх осель чи на каменистих полях, розбитих на крутих схилах. Ці постаті здаються такими мовчазними і потайними, що при першому ж погляді на них виникає відчуття, ніби торкаєшся чогось забороненого, від чого хочеться триматися якнайдалі. Коли дорога йде вгору і над густими лісами нарешті виринають гори, відчуття дивного неспокою тільки посилюється. Їхні верхів’я надто вже заокруглені й симетричні, щоб бути природними, і їхній вигляд викликає тривогу, а іноді, в особливо ясні дні, на тлі неба вимальовуються обриси дивних кіл з високих кам’яних колон, якими увінчані більшість вершин.

Дорогу раз у раз перетинають непрохідні яри і байраки, а перекинуті через них дерев’яні кладки породжують сумніви у власній безпеці. Коли дорога знову йде вниз, обабіч неї з’являються драговини, які викликають інстинктивну неприязнь, майже страх, особливо надвечір, коли в хащах кричать невидимі дрімлюги[206], а світляки у неймовірних кількостях злітаються, щоб потанцювати під хрипкі, моторошно наполегливі ритми трубного скрекотіння зелених жаб. А біля підніжжя куполястих пагорбів тоненькою, блискучою стрічкою зміїсто в’ється річка Міскатонік, беручи тут свій початок.

З наближенням до пагорбів їхні лісисті схили починають викликати більший страх, аніж увінчані каменями вершини. Ці схили здіймаються так зловісно й похмуро, що виникає бажання обійти їх, не наближаючись, але жодна дорога не дає змоги їх проминути. За критим містком видніється село, що тулиться поміж струмком і прямовисним схилом Круглої Гори, — чудернацька купка ветхих халуп під мансардними дахами, вигляд яких свідчить про дуже давні архітектурні традиції, не характерні для інших споруд цього регіону. А коли придивитися ближче, то можна побачити, що більшість із цих будинків покинуті та на межі руйнування, а церква з поваленою дзвіницею слугує лише господарчим складом для мешканців села. Страшно довіритися темному тунелю критого мосту, але його не оминути. Перетнувши річку, одразу відчуваєш ледь вловимий нудотний запах, запах багатовікового гниття і тліну, що витає на вуличках села. Величезне полегшення — вибратися з тієї місцини, піти вузенькою стежкою навколо підніжжя пагорбів, через рівнину, що лежить далі за пагорбами, аж доки дорога знову не вийде на перехрестя Ейлзбері. Іноді аж тоді подорожній дізнається, що проминув Данвіч.

Сторонні намагаються бувати в Данвічі якомога рідше, а після однієї жахливої пори всі дорожні знаки, що вказували на те село, познімали. Якщо оцінювати місцевий краєвид за класичними естетичними канонами, то прекрасніший годі й уявити, а все ж там немає ні сліду художників чи мандрівників. Два століття тому, в часи пересудів про відьомське поріддя, дияволопоклонництво, дивні з’яви в лісі, коли над такими балачками ще ніхто не сміявся, люди уникали тих місць. У наш раціональний час їх так само уникають, хоч і не розуміють чому, а спогади про жах Данвіча 1928 року надійно сховані у серцях тих, хто щиро вболіває за добробут села, та і всього світу. Можливо, одна з причин — хоч вона й не стосується необізнаних із краєм чужинців — в тому, що місцеві жителі зараз взагалі жахливо занепали, впевнено рухаючись шляхом деградації та регресу, що зрештою звично для нетрів Нової Англії. Вони наче сформували свою власну расу, в якій яскраво виражаються розумові та фізичні стигмати дегенерації та кровозмішання. Середній показник їхнього інтелектуального розвитку неймовірно низький, при цьому їхні хроніки рясніють згадками про жахливі злочини, загадкові вбивства, кровозмішення і діяннями настільки жорстокі та збочені, що їм навіть важко дібрати назву. Стара аристократія[207], яку представляють два чи три гербоносні[208] роди, що приїхали із Салема 1692 року, трохи підноситься над загальним рівнем занепаду, хоча чимало їхніх відгалужень настільки безнадійно загрузли серед низів населення, що лише імена нагадують про їхнє походження. Деякі Уотлі та Бішопи досі посилають своїх старших синів у Гарвард та Міскатонік, хоч ці сини нечасто повертаються назад під трухляві дахи, де народилися і вони самі, і їхні прабатьки.

Ніхто, навіть люди, що володіють якимись фактами стосовно нещодавнього жаху, не може сказати, що не так із Данвічем; а проте старі легенди оповідають про нечестиві ритуали і таємні зібрання індіанців, на яких вони прикликали блюзнірські тіні сутностей, що приходили з великих округлих пагорбів, і возносили дикі оргіастичні молитви, на які земні глибини відповідали гучним тріскотом і гуркотінням. У 1747 році преподобний Авія Годлі, який щойно прибув до Конґреґаційної церкви у Данвічі, виголосив достопам’ятну проповідь про близьке пришестя Сатани та його бісів, в якій, зокрема, сказав:

«Мусимо визнати, що богохульства пекельного сонму демонів надто очевидні, щоб їх заперечувати; прокляті голоси Азазеля і Бузраеля, Вельзевула і Беліала лунають з-під землі, і багато хто з нині живих може це засвідчити! Я сам не далі як півмісяця тому виразно чув розмову злих сил під пагорбом за моїм домом, і лунали там брязкіт і гуркіт, кректання, тріск і шипіння, на які не здатна жодна земна істота, і звуки ці достеменно линули із тих печер, які лише чорній магії під силу знайти, і лише Дияволу — відчинити».

Пан Годлі зник невдовзі після виголошення тієї проповіді, але текст надрукований у Спринґфілді, і досі доступний. Для геологів та фізіографів[209] так і залишилися загадкою звуки, що лунають серед пагорбів, про які продовжували повідомляти з року в рік.

Нині легенди розповідають про жахливий сморід біля тих розташованих колом кам’яних колон, що вінчали пагорби, про ревище повітряних потоків, яке можна було почути у певних час із деяких місць на дні байраків, а дехто й досі намагається пояснити феномен місця чортових танців — пустельного, обвітреного схилу, на якому не росло ні деревце, ні кущ, ані навіть трава. Самі місцеві смертельно бояться численних дрімлюг, які на всі лади голосять теплими ночами. Вони божаться, що ці птахи — провідники у потойбіччя, які чигають на душі померлих, і що вони кричать в унісон з останнім подихом умирущого. І якщо їм вдається захопити душу, коли та покидає тіло, вони негайно здіймаються і летять геть, заходячись у демонічному реготі; якщо ж їм не вдається цього — вони розчаровано вмовкають.

Усе це, звісно,