Читати книгу - "З-під Полтави до Бендер"

воді бовтаютья коні й люди, копирсаються ноги, руки повітря пальцями хапаються. Ще хвилина, і Дніпро несе шапки з двоглавими вірлами, списи й торби порожні, без куль. Людські голови то вискакують із хвиль, то йдуть під спід, щоб уже більше не вернутись ніколи. Коні останками сил хочуть утриматися на воді й доплисти до берега… Задалеко… Багровіє Дніпро.

Ще один наказ Мручка, ще один стріл і — тихне. Дніпро несе останки тих, що безкарно хотіли каламутити його чисті води.

Тільки три москалі заціліли. Видно, як без шапок, без списів і фузій чвалають берегом Дніпровим у напрямі руїн Переволочної.

«Поклоніться світлішому! — гукають за ними козаки. — Скажіть, що Дніпро широкий і глибокий. Ще на тисячі таких, як ви, місце має.» «Навіть самого світлішого прийме, якщо він з нами поборотися схоче!» — додає котрийсь. Але москалям і не в голові відповідати. Щасливі, що вихопилися з того пекла.

Козаки ховають покійних товаришів, щоб Москва не знущалася над ними. Хтось починає співати: «Ой не плачте, не журіться, в тугу не вдавайтесь, заграв мій кінь вороненький, назад сподівайтесь.»

Мручко кривиться, якби кислицю закусив. Не любить козацького смутку. Каже, що пригадується йому пес, як до місяця виє.

«До діла, панове, до діла! Забезпечити рови, нас нова робота чекає.»

І дійсно, ще не вспіли козаки відложити своїх мотик і закурити люльки, як біля руїн Переволочної закурилося, загоготіло, замигтіло.

«Ого-го! Гляньте, якого їх іде. Високо нас цінують. Десять на одного» — гукає Мручко.

«Не дамо ради…» — журиться котрийсь із молодших.

«Або я кажу, що дамо? — відповідає йому Мручко. — Який ти дурень, прости, братчику, за слово. Не перемогти нам армії царської, це ясне. Але треба їм показати, що не з хлопчиками діло. Треба гарно й голосно доспівати нашої лицарської пісні.»

«Доспіваємо, батьку!» — відповідають йому хором.

«Треба показати Москві, що безкарно України руйнувати не сміє. І за Переволочну треба пімститися, за тих мучеників, що їх тут доконали.»

«Помстимося!»

«Щоб не осоромитися перед батьком Дніпром, який наших предків на греків і турків на своїм хребті носив і колись на нашу славу дивився, а тепер тільки нечисть бачить.»

«Не осоромимо нашої слави, батьку, не бійся!»

І видно, як їх лиця новим завзяттям палають.

Курява вздовж Дніпрового берега посувається. Мручко руку до чола прикладає: «Го-го-го! Та вони й гармату на нас котять. Багато чести, панове, багато… А ну-те, братця, підкопуйся під вал. Скоро, скоро!»

Козакам не треба казати, як і куди, а шведи дивляться на них і собі те саме роблять. З дива вийти не можуть, як запорожці скоро й справно, без планів і без фортечного інженера з дикого островця вміли зробити фортечку, яку все ж таки так легко не буде можна взяти. Рови, траншеї, хитро придумані профілі, яке дерево було, зрубано і зроблено палісаду.

«Гри-им!» — почалось.

Але москалі не дуже то вправні артилеристи.

«Нам би тую гармату дати! — каже якийсь гармаш запорожець. — Показали б ми їм, як то стріляється з гармати. Половину їх батальйону змели б!»

«Або й цілий.»

«Або й цілий. А то, диви, ніяк попасти не вміють… Штурк Панька в око.»

І дійсно, москалі три гармати на березі уставили, палять і палять, та на остров ніяк не попадуть. То в рукав Дніпра влучать, то кулі їх понад островом перелітають, і з Дніпра вода, як водограй, угору скаче і тільки, ніби дощ, на обложених пада.

Аж врешті попали. Один набій влучив якраз у могилу, в якій поховані були альбедільці. Розірвав її, розбурхав і викинув трупів наверх.

«Чортові діти. Покійникам спокою не дають.»

Шведи без приказу підбігають і загребують останки своїх героїв. Стовпи води раз-у-раз водограями скачуть. Знов один влучний стріл, і знов у могилу, в якій похоронено трьох убитих козаків.

«З небіжчиками битися сволоч московська прийшла! — сердиться Мручко. — Я ще чогось такого не бачив. Прийдете ви мені, випортки собачі, ближче, то я вам покажу, як чесний вояка б'ється.»

«Ідуть! Ідуть! — кричить смільчак, що раз-у-раз вискакував із своєї нори, щоб побачити, що ворог робить. — У воду кіньми скачуть. З двох боків нараз зайти нас хочуть.»

Мручко дає відповідний наказ. Гримлять козацькі мушкети і лускають фузії шведські, московська рота захитується, подається, ранені і трупи відпливають з Дніпром. Але московські, офіцери, мабуть, дістали, наказ за всяку ціну взяти це бунтарське гніздо і знають, що краще ім згинути, ніж того наказу не сповнити. Подаються на берег, формують свої роти наново і кидають їх у гирло погуби.

І знов гук грому, і знову луна відбивається від руїн Переволочної і закочується у задніпрянські ліси, знаву широкий Дніпро багриться кров'ю.

І ще раз, і ще раз, і ще раз…

Тим часом сонце спускається за далекі, темно-фіолетні ліси. Цілими пригорщами світла прискає москалям просто в очі, — світла яскравого, гаряче сліпучого… Козакам у допомогу приходить…

Але пособити годі. Москалі пруться на берег розпучливо, безтямно. Коні ломлять ноги, люди шкереберть летять у воду, та на їх місце насуваються нові. Не мало їх Меншиков має. Шведам і козакам гаряче стає. Каптани поскидали з себе, позакочували рукави, озолочені сяєвом заходячого сонця, облиті потом, з жилами, як посторонки, з очима, що кров'ю понабігали, завзяті, люті, страшні, мов коралі в якійсь казковій кузні, шаблями, як молотами, по черепах ворожих б'ють. З супротивником за підпаш беруться, гнуть, давлять, торощать, ніби це не люди, а звірі, ніби це не бій, а видиво якесь хоробливе, страхітне. І чимраз більше трупів кругом, чимраз більше людської крови і м'яса, і чимраз довші тіні кладуться від тих жахливих борців. Надходить ніч.

Далеко десь на лівому березі Дніпра запалюється виднокруг. Сто огнищ у московськім таборі горить. А лівий берег чимраз більше темніє. Між ними Дніпро, як лезо велетенського меча, вилискується. І як на мечі іржа, так на нім кров багровіє.

Кінчиться бій… Ворог відступає, а новий не надходить. Мабуть, білого ранку зажде, бо ніч нині якась не дуже то й видна.

Мручко з невеличким гуртком товариства по боєвищу похожає: «От і постояли ми, браття, за волю і за славу. Хай знають наших. Добре, що ми їм страху нагнали. Внукам своїм розкажуть.»

Обтер лице рукавом сорочки: «А тепер треба нам тут якийсь лад зробити. Маємо час.»

І пішли ранених з-під трупів добувати. Не багато їх знайшли. Козак, як падав, то хіба, щоб уже не піднестися на ноги. Доки міг, доти боровся. Альбедільці