Читати книгу - "Спокута сатани"

Угода − влучне слово, − сказав він. − Отже, вважаймо це угодою. Маючи віднині статки, ви обійдетесь без матеріальної допомоги, але, повторюю, я гадаю, що стану вам у пригоді, щоби ввести вас у товариство. І, звичайно, ви схочете закохатись, якщо ще не закохані?

− Ні, − швидко відповів я, й це була правда. − Досі я не зустрічав жодної жінки, яка б відповідала моїм вимогам стосовно вроди.

Він зайшовся в реготі.

− Дійсно, самовпевненості вам не бракує, − зазначив він. − Тільки довершена врода задовольнить вас? Однак візьміть до уваги, мій друже: хоч ви і показний, і поставний молодий чоловік, але самі не вповні Аполлон!

− Не в тім річ, − завважив я. − Чоловік повинен обирати собі дружину уважним оком, так само як він обирав би коня чи вино: або досконалість, або нічого.

− А жінка? − спитав Ріманський, і очі його блиснули.

− Жінка насправді не має права вибору, − відповів я; оскільки це був один із моїх улюблених аргументів, то говорив я охоче. − Вона мусить коритися, коли її жадають. Мужчина − завжди муж чина, а жінка − тільки його приналежність, і не маючи вроди, вона не може розраховувати ані на його прихильність, ані на підтримку.

− Слушно! Вельми слушно і логічно! − вигукнув він, зробившись на хвилину надзвичайно серйозним. − Я сам не симпатизую новим ідеям щодо жіночої інтелектуальності. Вона лише самиця чоловіка, вона не має власної душі, крім тієї, яка є відбиттям його душі, і, позбавлена логіки, вона не здатна мати правильні судження стосовно речей. Це істеричне створіння породжує весь обман, який тільки існує на землі, − і самого цього вже достатньо, щоб зрозуміти, яку примітивну істоту являє собою жінка! Цікаво простежити, скільки зла вона завдала світові, руйнуючи плани наймудріших радників і королів, пануючи над ними, тоді як саме вони, без сумніву, мали б панувати над нею! А за нинішньої доби жінка зухваліша, ніж будь-коли.

− Це тільки перебіжна фаза, − заперечив я недбало, − започаткована кількома несимпатичними особинами жіночої статі. Я так мало цікавлюся жінками, тож не впевнений, чи одружуся коли-небудь.

− Маєте досить часу для міркувань, а наразі забавляйтеся з красунями en passant[1], − сказав він, пильно стежачи за мною. − Я тим часом покажу вам усі можливі шлюбні ринки у світі, хоча найбільший з-поміж них, звичайно, − наша столиця. Чудові торги маєте попереду, любий друже! За екземплярчики прекрасних блондинок і брюнеток правлять загалом дуже дешево. Ми розглянемо їх на дозвіллі. Я радий, що ви самі вирішили приятелювати зі мною, бо я дуже гордий − можу сказати, гордий, як диявол, − і ніколи не залишаюсь у товаристві людини, якщо вона виявляє бодай най менше бажання позбутись мене. Добраніч!

− Добраніч! − відповів я. Ми знову потисли один одному руки і не встигли роз'єднати їх, як раптом сяйнула яскрава блискавка, супроводжувана страшними перекотами грому. Електрика погасла, і тільки вогонь у каміні осявав наші обличчя. Я був трохи ошелешений і почувався зніяковіло; князь залишався цілком бай дужим, і очі його блищали в темряві, немов очі кішки.

− Яка гроза! − зауважив він. − Такий грім узимку − доволі незвичайне явище. Амієле!

Лакей увійшов, його зле обличчя скидалося на білу маску посеред мороку.

− Ці лампи погасли, − промовив князь, − дивно, що цивілізоване людство ще не вповні навчилося давати собі раду з електричним світлом. Чи можете ви поладнати їх, Амієле?

− Так, ваша світлосте.

Минуло кілька хвилин, і завдяки вправним маніпуляціям, яких я не зрозумів і не міг бачити, кришталеві ріжки засвітилися новим блиском.

Знову прогуркотів грім, і розпочалась надзвичайно сильна злива.

− Справді, дивна погода, як на січень, − сказав Ріманський, знову простягаючи мені руку. − Добраніч, друже мій! Спіть спокійно!

− Якщо гнів стихії мені дозволить, − усміхнувся я.

− О, що вам за діло до стихії! Людина панує над усіма стихіями чи, принаймні, невдовзі так буде. Амієле, покажіть містерові Темпесту його кімнату.

Амієль послухався і, перейшовши коридор, провів мене до просторих розкішних апартаментів, пишно оздоблених і яскраво освітлених. Затишним теплом війнуло на мене, коли я ввійшов. І я, що з дитинства не бачив такої розкоші, почувся як ніколи враженим, із радістю усвідомивши моє несподіване та небувале щастя.

Амієль із повагою чекав, час від часу крадькома кидаючи на мене погляди, в яких, мені здавалося, можна було прочитати щось глузливе.

− Чим можу служити вам, пане? − спитав він.

− Дякую, ви мені не потрібні, − відказав я, силкуючись надати своєму голосові недбалої інтонації. Так чи інак, але я відчував, що цьому чоловікові слід указувати на його місце. − Ви були дуже уважливі, я цього не забуду.

Легка усмішка промайнула на його вустах.

− Вельми вдячний, пане. Добраніч!

І він пішов, лишивши мене самого. Я ходив туди-сюди кімнатою, радше машинально, ніж свідомо; я намагався думати, збагнути дивовижні події дня, але в моєму мозкові досі панував хаос і єдиним рельєфним образом була яскрава особистість мого нового друга Ріманського.

Його незвичайна зовнішність, приємне поводження, його оригінальний цинізм, поєднаний з глибоким почуттям, якому я не міг віднайти назви, всі несуттєві, однак рідкісні обставини його походження та риси характеру переслідували мене: я відчував, що все це віднині нерозривно поєднане зі мною та з усім, що зі мною пов'язане.

Я роздягнувся, стоячи перед вогнем, прислухаючись до дощу та грому, який тепер затихав у гнівних відлуннях.

− Джеффрі Темпест, світ відкрився перед тобою! − сказав я, звертаючись до самого себе. − Ти молодий, здоровий, показний та розумний; на додачу тепер маєш п'ять мільйонів на рахунку й багатого князя за приятеля. Чого ж іще ти бажаєш від фортуни? Нічого, крім слави! А цього ти досягнеш легко, бо в наші часи навіть слава купується, так само як і кохання. Твоя літературна каторга, хлопче, закінчилася − твоя зірка сходить! Насолоджуйся спокоєм та задоволенням упродовж решти свого життя. Ти щасливець! Нарешті твій день настав!

Я кинувся на м'яке ліжко й намагався заснути, але в напівдрімоті ще чув віддалені глухі відгомони грози. Одного разу мені вчувся голос князя, який кликав: «Амієле! Амієле!» − з дикістю лютого буревію. Іншого разу я раптово прокинувся через враження, ніби хтось підійшов і дивиться на мене.

Я сів на ліжку й вглядівся в темряву: вогонь у каміні згас.