Читати книгу - "Під деревом зеленим"

ми проти? Та тільки ж так, щоб їх і чути не було.

— От-от, — погодився містер Пенні. — Не люблю нікого намарне звинувачувати, але тут і перед Богом скажу, що в останньому псалмі я чув кожну їхню ноту так само чітко, як і нашу — кожнісіньку ноту.

— От я старий дурень! Так он воно що! — вигукнув містер Спінкс, ні до кого конкретно не звертаючись і скрушно похитавши головою, вочевидь, у відповідь на якусь несподівану думку, а тоді сумно-пресумно усміхнувся. — Ох, я мав би знати, мав би знати!

Ніхто не спитав, що його так схвилювало, всі добре знали, що рано чи пізно він сам усе розкаже.

— Я ще минулої ночі зрозумів, що з тим молодиком ми наберемося лиха, — не дочекавшись продовження від містера Спінкса, сказав візник, поглядаючи на містера Мейболда, який, нічого не підозрюючи, стояв за кафедрою.

— Здається мені, — суворо мовив старий Вільям, — що тут у галереї забагато шуму, ми все-таки на службі, чи як? — І, прикусивши губу та, втупивши на священика зосереджений погляд, він дав усім зрозуміти, що не терпітиме від них більше ані звуку. І справді, у галереї все стихло, і ніхто так і не дізнався, що такого важливого хотів сказати містер Спінкс.

Під час розмови Дік не обмовився ані словом, а візник тримався доволі стримано, пам’ятаючи, що за сніданком місіс Деві оголосила, що хоче запросити головну винуватицю цих подій на святкову вечерю, яку вони зазвичай влаштовували на Різдво. Ця новина спрямувала думки Діка виключно у радісне русло. У візника, який завжди злегка цинічно дивився на світ, дух був не такий бойовий, як у решти хористів, хоча дружба та спільна справа підтримували в ньому щиру відданість товаришам-музикантам.

Розділ VII

ВЕЧІРКА У ВІЗНИКА

Пополудні біля будинку візника спостерігалося незвичне пожвавлення. Кам’яні плити, якими була встелена підлога, ретельно вимели й посипали тонким шаром дрібнюсінького жовтого піску, видобутого із глибин найближчого піщаного кар’єра. Зі сховку дістали масивні ножі й виделки, які лежали там, змащені жиром, із часу останньої такої події. На них відсвічував виразний напис великими літерами “високоякісна сталь” — настільки переконливий, що потреба зазначати виробника відпадала сама собою. Кран, який Ройбен зазвичай носив у кишені, вкрутили у бочку з сидром. І наостанок візнику наказано було стати посеред кімнати, й місіс Деві заходилася крутити чоловіка туди-сюди, наче штурвал навколо осі, прискіпливим оком оглядаючи його вбрання.

— Не рухайся, я принесу ножиці, — звеліла вона.

Візник завмер на місці, наче солдат на варті.

Місіс Деві обстригла кілька волосинок, які виткнулися за межі загального контуру бакенбард, трохи підрізала потертий край на комірці сорочки і висмикнула сиву волосину. Усі ці операції візник покірно витримав, не проронивши і слова, лише під час останньої докірливо буркнув:

— Обережніше, Ен.

— Господи, Ройбене, я просто не хочу, щоб із тебе люди сміялися, — сказала місіс Деві з суворістю, яку могли виправдати лише довгі роки подружнього життя. Ще раз розвернувши чоловіка, вона зняла з його плеча кілька шерстинок. Ройбен, який думками, вочевидь, був далеко, позіхнув. — Комір твоєї сорочки — це просто ганьба. Весь заяложений, заляпаний брудом і хтозна-чим іще. Ну як, скажи мені, тобі це вдається?

— Та то, певно, від поту. Ти ж знаєш, літо для мене справжня біда. Досить щось почати робити — і з мене вже все тече.

— Еге ж, Деві всі товстошкірі. Твій брат Боб нічим не кращий — угодований, мов кабан. Щоразу, як мене зустрічає, то так тихо, улесливо питає: “Як ся маєш, Ен?” Я б йому сказала, як ся маю! А ти — хвилина на сонці — і піт градом котиться. Ну де ж таке бачено?!

— Якщо я пітнію в будень, то, звісно, пітнітиму й у неділю.

— Не дай Боже, котрась із дівчаток вдасться в тебе, ото тяжко їй буде! У моїй родині ніколи ніхто так жахливо не пітнів. Але Деві — Боже милостивий! Сама не знаю, як я тільки потрапила в таку сімейку?

— То все жіноча слабкість. Не змогла відмовити, коли я тебе покликав заміж. От і все, — схоже, візник уже не раз вислуховував такі докори від своєї дружини, тож відповідав без особливих емоцій, яких варто було б очікувати, якби запитання звучало вперше.

— Які ж славні штани вийшли, — продовжила місіс Деві, мов нічого й не було, бо критикувала вона родину Деві, очевидно, не стільки зі зла, скільки за звичкою. — А коштували копійки. Дивись, які просторі, з підкладкою, а внизу навіть із подвійною, ще й окантовані. Гарний високий покрій мало не до пахв, і підігнуто достатньо, ще б на півпари вистарчило. Ще й тканини на добрий жилет лишилося. А все тому, що я за все сама подбала: і крам купила дешевше, і пошиття контролювала. Це лише зайвий раз доводить, що завжди треба самому все пильнувати, а не просто сліпо довіряти тим шахраям, які звуть себе кравцями.

Розмову різко перервала поява Чарлі: руки й обличчя чорні-пречорні, ніс — ніби згасаюча свічка. Що цікавого малий знайшов у гачку й ланцюзі, на який вішають стегенця у каміні, і чому саме сьогодні, коли все мало сяяти чистотою, він вирішив погратися з ним, а не з будь-якою іншою річчю в домі — на ці питання можуть відповісти хіба що мами маленьких дітей. Швидше за все малому подобалося те, що як не грайся з цими предметами — завжди вимажешся сажею з ніг до голови. За кілька хвилин можна було побачити, як Чарлі, потерпаючи через свою винахідливість, чимдуж біг за ріг будинку, тікаючи від батька, і коли він оглядався, то нагадував вигнанця Каїна на ілюстраціях із Біблії.

Гості зібралися, і до десятої вечора в повітрі вже витало приємне нетерпіння, як то буває на сільських святах. Тоді з комори почувся звук налаштування скрипки.

— То Дік, — сказав візник. — Він обожнює джигу.

— Діку! Навіть і не думай. У Святвечір — ніяких танців, — рішуче заявив старий Вільям. — От як годинник проб’є дванадцяту, танцюйте хоч до ранку.

— Правильно, Вільяме, правильно, — підтримав містер Пенні. — Якщо ми вже організували вечірку на Святвечір, то з поваги до небесної братії вона має обійтись принаймні без танців. У будь-які інші свята — будь ласка, але не сьогодні. Так