Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст.

Читати книгу - "Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст."

126
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 10 11 12 ... 57
Перейти на сторінку:
як це стосується звільненої мови? Або це солодкаве обсмоктування слова поворот, і як вона про-ар-ти-ку-лю-ва-ла Ми боїмося, щоб нами не скористалися, не стали по-вер-та-ти нами, о, містере Кітцельштайн, я відчув себе як удома. Читалося, звісно, з енциклопедії, і звісно, неправильне слово, точно як моя мати, котра шукає —> Греція, коли мене цікавлять пісюни. —> Вертиголов. До цього спершу треба було додуматися. Та коли мені, зрештою, прояснилося, так це тоді, коли Юта Мюлер — ідол моєї матері, почала мріяти: Уяви собі: це соціалізм — і ніхто не йде геть. Неймовірно! Після того, як вона в першій частині своєї промови каменя на камені не залишила від багатющого слова поворот після того, як вона презентувала слово вертиголов із орнітологічного словника — і все це об’єднане ідеєю звільненої мови, — з нею сталося от що: те, про що вона мріє, називається соціалізм і прослизає мимо контролю, без заглядання в енциклопедію та не облапане з усіх боків, як слово поворот. Припустімо, припустімо лишень, що вона дивилася в енциклопедії, можливо, вона знайшла: —> Соціалізм — суспільний устрій, який базується на суспільній власності на засоби виробництва. Ви могли б по-справжньому про це мріяти, мати справжні візи? Уявіть собі: промисловість у суспільній власності — і ніхто не йде геть. Шкода, фрау Мюлер, та моє серце не калатає. Не те щоб я мав щось проти виробництва у суспільній власності, яка нікому не дає приводу піти геть. Та, як на мене, це занадто міщанська мрія.

Містере Кітцельштайн, із цього, власне, можна було б посміятися, якби це не було так в біса трагічно — але ці матері та тренерки з фігурного катання справді прив’язані до соціалізму. Вони виповзли з тисячолітніх руїн. Страх перед бомбардуваннями так в'ївся у їхні кістки, що вони й досі під час кожного феєрверку згадують про зенітну артилерію. Вони пережили голод. Високоморальна частина їх страждає від того, що вони німці. Їй-богу, вони не мали пристойного минулого, до того ж, мають безрадісне сучасне. Але ж майбутнє! Ось що це має дати! І коли вони ввечері сиділи коло вогнища в таборі, відчуваючи у м’язах одинадцятигодинний робочий день на Відбудовах СВНМ або, дещо деталізуючи, на Будівництві дамби Соса чи Осушенні фридландських лугів[15] — ця ґенерація, можливо, вперше пишалася собою, і всі блаженно смоктали з великої пляшки, на етикетці якої було написано «Соціалізм». Це зігрівало. І вони ще й сьогодні захоплюються справжнім соціалізмом — але вони розуміють під цим, власне, свої почуття коло вогнища. І це не моя зарозумілість. Мені велося так само. Та перш ніж ми дозволимо Юті Мюлер та всім її подругам сповістити про початок наступного кола гри Уяви-собі-оце-і-є-соціалізм, давайте чітко, притомно усвідомимо, що соціалізм є абстрактним поняттям і що все, до чого варто прагнути, можна називати конкретніше — за умови, що не буде забуто про звільнену мову. Але навіть зараз, коли все раптом легко злітає з наших губ, вони говорять про соціалізм, а не про те, що світ нарешті має відкритися перед нами. — От.

(…)

Я ще не прочитав книжки, коли сталося те, що рано чи пізно мало статися: Вона стояла коло мого ліжка. Я відчув себе зруйнованим дощенту. Як їй вдалося мене знайти?

«Клаусе, — сказала вона, схлипуючи. — Я знала про це. Матері таке відчувають».

Розумієте, містере Кітцельштайн, це те, про що я розповідаю увесь цей час. З тим, що не вдалося всьому наглядовому апарату штазі — а саме розшукати мене — упоралася моя мати з її інстинктами. Хто б сумнівався, що я її дитина! Якби був потрібен ще один доказ — будьте певні, доказів більше не потрібно — то це й був би саме він. Чому ти не сказав мені, де ти? — читав я німий докір у її очах, і Як це все сталося? Ти не міг бути обережнішим? Хіба вона не тримала подалі від мене (між іншим, вельми успішно) все небезпечне, щоб не сказати ризиковане? Чи ми проїхали коли-небудь в есбані[16], щоб я не почув Тримайся подалі від дверей?! А хіба мене, тринадцятирічного, не застерігали, щоб я ніколи й нізащо не засовував голову в целофановий пакет, бо можна задихнутися? Хіба я міг хоч на один Новий рік піти на вулицю, де ти лише попсуєш зір від цих легкодумних салютів, після шістнадцятої? І хіба мені не було заборонено гратися в будинках, котрі мали зносити, через небезпеку обвалу? Так само, як і вживати грибні страви? Або їздити на передньому сидінні? Або в чотирьох перших вагонах потяга? Не кажучи вже про лазіння по деревах? І заради чого все це? Я так нічому й не навчився? Чому я, відтоді як вийшов з-під їхньої опіки, не пропускаю жодної нагоди впасти зі сходів? Власне, лише з тих сходів, на які я виходжу, щоб віддатися о!на!!ні!!!змові чи повстати проти ідола Юти Мюлер. Слухайся матері своєї та своєї Юти! Бо господній кримінальний суд не знає милості, коли я бунтую проти них!

«Мамо», — сказав я і вхопився — чорт, саме так це й було! — за її руку.

«Я не знаю, що це все значить, — відповіла вона, хитаючи головою. — Ми віддали себе в жертву заради людей. За цілком звичайних людей. Тому ми й герої».

«Герої», — повторив я глухо.

«Звісно, — сказала вона. — Таким героям, як ми, ні в чому розкаюватися».

Як тут можна було сперечатися? Скоро вони заговорять про свої подвиги. А я? Про які подвиги розказуватиму я? Я стою тут, маленький горніст Гонекера. Я врятував йому життя! Я придумав Провіщені мертвими довше живуть[17]! Але я ніколи не працював так віддано, із тим наївним захопленням років відбудови. Я не можу заявляти претензій на те, що пожертвував себе людям! І я не можу мріяти про соціалізм — якби вона знала про це, то я б вислухав, що вони були тоді зовсім іншими, не так зацикленими на споживанні…

Ми не зможемо говорити про це. Так само, як і про все інше.

«Ну, — сказала вона нарешті, — то дай подивитися!» Вона хотіла відкинути ковдру, та я її міцно тримав. Справжній син свого батька, я ховав свій пісюн, як Айслебен[18] червоний прапор. «Ого! — вигукнула вона. — Наш Пан Вразливий не хоче показувати своїй матері, де він поранився?»

Розумієте, містере Кітцельштайн, це цілком у її стилі. Коли я влаштовував їй очну ставку, давав їй подивитися, як

1 ... 10 11 12 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст."