Читати книгу - "Коханці Юстиції"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Крім воєн, вони промишляли на ринку[6] дрібними крадіжками, провокаціями й колотнечами. Деякі йшли в сутенери чи охоронці, деякі — добровільно в пожежники. Ніхто не йшов у поліцію, хоч були й такі, що регулярно отримували поштовим переказом совітські рублі за членство в місцевій компартії.
Решта часу минала в азартних іграх. Якщо це були карти, то переважно бридж, покер або тисячка, проте улюбленим вважалось очко. На більярді вони зависали переважно в парку, серед них водилося кілька непоганих більярдистів, які навіть зі Львова привозили цілі саквояжі виграних грошей. Коли на Криховецькому іподромі запровадили регулярні скачки, то вони передбачувано взяли під опіку тоталізатор. Те саме стосувалось і мотоциклетних перегонів. Останні традиційно завершувалися великим заміським побоїщем на Вовчинецьких пагорбах.
Ще трохи про вподобання.
Музика, що її вони слухали, переважно походила з їхніх-та-ки середовищ. Тобто це були пісні вулиці чи то пак вуличні пісні, а часто — окремі куплети. Відомі в місті грайки (тоді ще не говорилося «лабухи») поширювали того штибу фольклор по всіх можливих закладах. У ті часи — мабуть, під впливом першого на світі звукового фільму — помилково називали джезом будь-який склад із перкусією. На танцювальних паркетах домінували шиммі, фокстрот і танго, хоч останнього ніхто станцювати як слід не вмів — за винятком кількох осіб, які мали рідних в Арґентині. Щодо блюзу, то до наших днів дійшов лиш один — так званий «Блюз батяра» («Вісім бочок арештантів»):
Я сто днів-ночей не гравси,
Ані з ким си не кохав,
Поки він стояв-хитавси,
Я між ребра ніж запхав.
Яка ріжниця — він чи я, чи хто кого заб’є? —
Будь здорова, моя мила, не гнівиси — yeah, yeah, yeah...
Ну й так далі.
Не оминути згадки про їхнє захоплення боксом. Утім заради справедливості варто наголосити, що ніхто з них не тренувався всерйоз. Тобто всі їхні знамениті серпові[7] й аперкоти були радше претензіями дилетантів і самоуків.
У літню спеку вони часто збиралися на берегах обох Бистриць, де розпалювали багаття й пекли раків. Або пірнали у Млинівку з кремезних карячкуватих верб. Дівчат із напів-аграрних передмість вони полохали в надрічкових зарослях, так званих джунґлях. Через них, дівчат, переважно карячкуватих, негарних і недалеких, між ними виникали сутички, що закінчувалися роз’юшеними носами й фуфелями під оком.
Що ще? Ножі. У метанні ножів вони могли вправлятися годинами, влаштовуючи відтак цілі турніри найвлучніших метальників.
Ножі в усій цій історії (яка, щоправда, ще й не починалася) дуже важливі.
Книжок як таких вони не читали. Свої знання про навколишній світ вони формували з бульварних листків, ілюстрованих тижневиків, серед яких воліли «Пшекруй» та порнографічний «Клич серця». Часом відбирали в кіоскерів пригодницькі серіали-комікси або зошити з адаптованими для підлітків версіями Карла Мая чи Джека Лондона.
Так, було ще радіо, хоч його вони слухали винятково з двох причин: по середах воно оголошувало виграшні номери державної лотереї; по неділях же звучала їхня улюблена програма про них самих — «Веселі вуличні пустуни», що її навперебій вели популярні спікери із симетричними іменами Яньо Франів і Франьо Янів.
І все ж понад усім та понад усе було кіно. Ніщо не чарувало й не крутило їх так, як фільми. Найстарші з них почали відвідувати кінотеатри, ще коли фільми були німими. Тепер кіно говорило, співало, грало поодинокими музичними інструментами й цілими оркестрами. Воно могло шуміти лісами, щебетати птахами, гуркотіти потягом або гарматною канонадою і ревти океаном. Один-єдиний фільм тривалістю в півтори години здатний був розповісти їм своїми рухомими картинками більше, ніж тисячі грубезних книжок. Мешканці нашого міста, нікуди з нього не виїжджаючи, за лічені роки побували в Парижі, Нью-Йорку, Лондоні, Берліні та Відні, у Скелястих горах Америки та на вершинах Альп, у джунґлях (не тих, що на берегах Бистриць, а справжніх — із кіностудій-них павільйонів). Ба більше — вони вже встигли відвідати інші планети, подолати 20 тисяч льє під водою і спуститися до центру земної кулі.
Кіно могло все. Від нього йшли обертом голови й вискакували з грудей серця.
2
Історію, що її вже саме час починати, мені розказав батько. На час, коли вона трапилась, йому було дев’ять.
Як і більшість його ровесників, батько широко розплющеними очима задивлявся на вуличну братву, плануючи в недалекому відносно майбутньому взяти з неї приклад і влитися в її лави. Королем міста, блискучим і бездоганним, на той час був такий собі Фелюсь, мешканець пролетарської Гірки. Прізвище він мав німецьке — Гоппе, але за прізвищем його знало не так і багато людей. Гоппе? Який ще Гоппе? Куди важливіші були його прізвиська, а з-поміж них — «Фербенкс», «Пірат» і «Зорро».
У свої молоді літа Фелюсь «Фербенкс» уже встиг посидіти в каталажці, навчитися грати свінґ на перкусії й повиступати за «Гірку» у футбол. Саме за нього він і відсидів: одного разу ударом із двадцяти п’яти метрів Фелюсь убив воротаря «Реве-ри». Я тут нітрохи не жартую й не вигадую. М’яч після Фелюсе-вого удару воротар прийняв, після чого як стій упав долілиць, калачиком згорнувшись ідеально посередині свого майданчика. Всі спершу подумали, ніби це він так перестрахувався, щоб часом не випустити м’яч під ноги комусь із нападників «Гірки». От зараз він підведеться і виб’є його далеко в поле. Але воротар лежав і не ворушився. І коли суддя, зупинивши гру, нахилився над ним, а потім разом із помічниками перевернув його навзнак, до всіх дійшло, що трапилося щось дуже погане.
Воротар загинув на місці від потрапляння м’ячем у сонячне сплетіння, чи, як тоді казали, в ямку. Відсидівши кілька тижнів у міському арешті, Фелюсь вийшов на волю. Кримінальної справи на нього зліпити не вдалося за відсутністю складу злочину. Хоч надалі його обмежили у гравецьких правах: він не смів завдавати ударів правою ногою і під час матчів мусив носити на ній широку яскраво-червону пов’язку. За таких умов гра перестала йому йти, і невдовзі він попрощався з футболом, принаймні з великим.
Подібно до всіх своїх попередників, королів міста, Фелюсь жив головним чином із ринкової данини. За ним стояв увесь рекет, на ньому числилося кілька підпільних казино і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коханці Юстиції», після закриття браузера.