Читати книгу - "Казки мого бомбосховища"

111
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 10 11 12 ... 40
Перейти на сторінку:
швидко. Проте умирати, зберігаючи ці темпи, їм ніяк не вдавалося. Розтрачали свою красу, ставали огрядними і важкими, похмурими. Вони мало кому з нас, дітлахів, западали у пам’ять, ми ніколи не пам’ятали їхніх імен. Бачили їх час від часу або з повними торбами, коли вони поверталися з ринку чи гастроному, бачили, як вони, сварячись, забирали своїх чоловіків від яскраво освітленої, гамірної альтанки – майже непритомних від алкоголю чи усвідомлення того, що життя в такі ночі – липневі, прогріті – накриває з головою. Деякі тягли своїх мужчин на плечах, важко дихаючи і не прохоплюючись ані звуком. Та вони й узагалі ніколи не скаржилися. Із якоюсь несамовитою стійкістю виходжували своїх чоловіків, коли тих уже починала затанцьовувати смерть, навіть знаючи, що їм – старим, негарним і втомленим – у цьому любовному трикутнику геть нічого не світить. Потім, вловивши останній порух руки коханого на перерваному видиху, ставали заклопотаними і змарнілими. Проводжали на цвинтар мертвих, поверталися неодмінно живими. Підходили до краю прірви, до самого краю, чекаючи, коли ж і їх підштовхне протягом у спину.

І лише тоді розуміли, що в них попереду. А що там могло бути, як не довгі виснажливі дні в одиночках квартир, злегка розбавлені відвідинами дітей і онуків; дні, розважені нечастими, важкими для ніг та серця виходами на вулицю, до таких само жінок із будинку, їхніх розмов і печалей; довгі, виснажливі дні, приправлені щоденним переглядом телевізора? Телебачення з кожним роком пропонувало все більше каналів, не пропонуючи лише оптимізму, чи, принаймні, спокою.

Так вони й жили, щоденно кидаючи короткі і все більш благальні погляди в бік найближчого цвинтаря. Але звідти не приходило зовсім нічого, крім щоденного, вже обридлого сонця та холодних східних вітрів.

А Клава і того не мала, за великим рахунком. Ані всі ці розмови, ані телебачення не могли її розважити – по смерті Федора вона стала майже на сто відсотків глухою.

Клава знала, що так буде. Вона прекрасно пам’ятала свою глуху бабцю, яка кричала, оповідаючи казку на ніч, так, що сон відлітав геть і птахом бився у вікна зсередини, від чого шиби починали дрижати. Клава терпіла, бо ж знала, що це – вияв любові, хай навіть від нього стає страшно, але що робити, любов наших близьких передусім лякає, а вже потім гріє і заспокоює. Клава дуже добре розуміла, що мати її також недочуває, хоча і замовчує це, що з часом вона також оглухне і знову поруч оселиться важкий, звучний жіночий голос. Мати не встигла зістаритися, вмерла, не доживши і до сорока п’яти, але можна було зрозуміти, що глухота прогресувала: її насмерть збив автомобіль на тихій, спокійній вуличці неподалік від будинку. Водій стверджував, що сигналив їй як божевільний, але вона не реагувала.

Із острахом Клава чекала перших ознак недочування у себе і дочекалася їх у віці тридцяти з копійками років. Зрозумівши, що іноді вона не чує того, що їй кажуть, Клава видихнула і змирилася. Зі справжнім страхом вона очікувала перших ознак глухоти у своєї доньки, а коли дочекалася, то збагнула нарешті, що і доця її, й онучка такі ж, як і вона, і попереду в них усіх, напевно, важка, беззвучна старість.

* * *

Спробуй-но порозумітися зі своїми близькими, нічого не чуючи! Вони не здатні нормально донести до тебе інформацію, бо ти її не сприймаєш. Ти навряд чи можеш розповісти їм щось путнє, бо ж із часом, проведеним у суцільній тиші, все більше і більше відриваєшся від реального стану речей, і кожне твоє слово звучить так, ніби його каже людина з позаминулого століття, якщо не з іншої планети. Віддаляєшся, забуваєшся, припадаєш у кріслі пилом, покриваєшся цвіллю і, мов позолотою, виснажливим кольором старості. Аж ось одного дня виявляється, що не можеш ні з ким порозумітися тому, що це нікому вже особливо й не треба; виявляється, що ти – старі меблі, які просто чекають свого часу, аби бути винесеними на смітник.

Клава трошки нахилилася вперед, спробувала розгледіти, де там під кріслом та голова порцелянової балерини. Нічого не побачила. Порухала старечими ногами, вдягненими у грубі старі панчохи, – і також нічого. «От гадство», – подумалося їй. Із цією думкою про гадство, яке не дозволяє їй знайти і взяти в руку уламочок її молодого життя, вона й застигла у своєму кріслі, задрімала раптом, паралізована важким сном дев’яносторічної.

Вона не чула, як у коридорі клацнув замок, не відчула, як у розпечене нутро квартири війнуло короткою прохолодою з під’їзду, не помітила, як із прогулянки повернулася її онучка Натка з сином, жвавим і невихованим дошколятком. Андрій – Натчин синуля – вихором пронісся квартирою, кілька разів устигнувши ляснути стару по плечах долонею, а потім усівся їсти. Клава не випірнула зі сну навіть після ударів правнука. Лише пробігла зморшкуватим лицем гримаса болю, як хвиля пробігає зацвілим ставком, та й усе. Нічого більше.

Це вже потім, коли Андрій усівся прямо біля прабаби на канапу й увімкнув телевізор, щохвилини збільшуючи гучність, перевіряючи, чи вистачить динаміків телевізора, аби стара прокинулася, Клава розплющила очі. Зреагувала не стільки на звук, бо ж до її вух і тепер, після прокидання, долинав лише слабенький фон, скільки на рухому картинку на екрані, на її світло. Малий увімкнув якийсь дебільний, як думалося Клаві, мультфільм, за який у часи її молодості сценариста або в табори заслали б, або примусово лікували б у божевільні. А малому подобалося, сидів задоволений і навіть реготав із чогось, узагалі не зрозумілого Клаві.

– Вимкни! – заверещала Клава. – Він же спати мені заважає!

Її голос ледве перекривав гамір від телевізора, але малий сидів поруч і все розчув. Із якоюсь страшною посмішкою він м’яко підвівся з канапи, наблизив голову просто до прабабиного вуха і закричав туди:

– Ну шо ти брешеш! Як він тобі заважає? Ти ж не чуєш ні хріна! Брехати не можна, мама так каже. Так що давай, не вчи свого праонука брехати! Сиди мовчки собі.

Його вереск долинав до Клави голосним шепотом, ображав її та ранив. Клаві зробилося гірко і образливо.

– Ах ти ж дрянь! – заголосила вона. – Я ж тебе виховую, нічого не шкодую для тебе, невдячний ти!

Вона хотіла якось дістати до малого, взяти його за вухо чи ляснути по руці, показати, що вона, в принципі, ще ого-го, що не годиться бабу ображати хоча б тому, що вона може дати відсіч. Але той стрімкий рух рукою, який вона собі уявила

1 ... 10 11 12 ... 40
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Казки мого бомбосховища», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Казки мого бомбосховища"