Читати книгу - "Король болю"

І що далі? Будемо відсиджуватись, як щурі? — запротестував той.

— Досередини негайно! — гаркнув Свенсон, і на губах його виступила кров.

Христоф неохоче підкорився. Відштовхнувши своїх супротивників якнайдалі від себе, він кинувся назад до кімнати. Вхід миттю загородив Свенсон. Накинув мертве тіло, яким досі прикривався, собі на спину, а до Христофа й Софії повернувся обличчям.

— Тікайте через вікно, — прохрипів норман, — я довго не зможу їх стримувати.

З іншого боку хтось вдарив його шаблею по нозі, і Свенсон важко опустився на коліна. Однак і в такому положенні нападники не перевищували його зростом, тому він все ще надійно захищав від них вхід до покою.

— Чому я маю тебе залишати? — промовив Христоф.

— Бо в тебе доручення від короля!.. — відповів норман. — Йди, чорт забирай...

Вдруге за останній час Христоф і Софія мусили тікати з заїжджого двору крізь вікно, наче злодії або постояльці, яким нічим заплатити за ночівлю. Цього разу висота було більшою, а вікно меншим. Полетівши сторчака донизу, кожен із них гепнувся на бруківку, боляче при цьому забившись. Софія скрикнула з болю.

Христоф звівся на ноги. Обережно ступив крок, потім другий... При падінні тільки забив коліно, але рухатись це надміру не заважало.

— Йдемо Софіє, — прошепотів він, простягаючи їй руку.

Жінка, на щастя, також вціліла. Вони хутко рушили до конюшні. Ще мить, і ці двоє, навіть не засідлавши коней, помчали темними краківськими вулицями просто навмання, геть з міста...

Вранці наступного дня, як тільки Софія розплющила очі, перше, що вона побачила — це була бездонна синь чистого неба просто перед нею. Час від часу його стрілами пронизували птахи, викрикуючи щось тривожне і голосне своїми пташиними голосами. Під головою вона відчула дбайливо покладену сумку, а поруч з її обличчям легко гойдалася волога від роси трава. Був ранок.

Жінка пригадала, як змучена останніми подіями, ледве дочекалася, коли вони з Христофом зупиняться, а потім, либонь, просто зомліла від утоми. Софія була загорнута в його плащ і почувалася цілковито затишно. Трохи піднявши голову, роззирнулась довкола, шукаючи Христофа.

Той був неподалік. Мовчки сидів на траві, дивлячись кудись удаль, де в перших променях липневого сонця танув прохолодний вранішній туман.

— Доброго ранку, — привіталась Софія.

Христоф звернув до неї втомлене обличчя, на якому свіжів шрам від учорашньої сутички в постоялому дворі.

— Вітаю, — мовив він і знову відвернувся.

— Про що ти думаєш?, — за якийсь час запитала Софія.

Вона з приємністю вдихнула насичене травами й запахом землі вранішнє повітря. Довкола, скільки оком кинь, простягалося заквітчане поле. В такі миті, як ніколи, усе внутрішнє єство хоче жити.

— Я думаю про бідолаху Свенсона, — відповів львів’янин, — і про те, що вчора він славно загинув. Душа його, справжня душа воїна, либонь вже десь перед райськими воротами.

— Мабуть... — тепер і Софія повністю пригадала вчорашній день, добряче спохмурнівши.

— В мене безліч питань до тебе, — продовжив Христоф, — найперше, звідки ви зналися раніше зі Свенсоном?

— А їсти ми будемо? — зітхнула вона. — Зізнатися, ще від учора вмираю з голоду...

Христоф підтягнув до себе дорожню сумку, яка слугувала до цього Софії подушкою, і дістав звідти хліб та шмат солонини. Розділивши все навпіл, вони мовчки поснідали. Після цього львів’янин удруге звів на неї погляд.

— Це сталося понад десять років тому. У Венеції. Я ще була ученицею майстра Тартальї. Оскільки, окрім усього, він був ще й неперевершеним ювеліром, його запросили до палацу дожа оздоблювати там святкову залу. В цій залі планувався дуже важливий прийом. На кого там очікували, я не знала. Не знав, мабуть, і сам Майстер. Та мене це й не обходило. Я вперше була у Венеції, вперше бачила такий розкішний палац і мені вперше випала можливість допомагати своєму Наставнику в такій важливій роботі.

Ми з Майстром та ще з десятком помічників працювали не один місяць. Врешті оздоблення зали було завершено. Венеціанський дож, його милість Джироламо Пріулі, залишився задоволений. Ще б пак! На стелі із золота, перлів, діамантів, смарагдів та аметистів були викладені картини раю, а на підлозі, з рубінів, гранатів та сапфірів — ми зобразили пекло. Стіни ж прикрасили полотнами з мирського життя. Таким чином, кожен, хто заходив, опинявся ніби посеред безкінечної коловерті Всесвіту. І, мовби перебуваючи на місці самого Бога, спостерігав одночасно за всім, що відбувається з людською душею: народження в тілі, земне паломництво, сповнене спокус і зваб... А далі — шлях до пекла, де чекають муки. Або до раю, де кожна душа отримує безкінечне блаженство.

Нам щедро заплатили за роботу, проте під страхом смерті наказали мовчати про існування цієї зали. Згодом, однак, усіх, окрім нас із Майстром, запросили на святкову учту, після якої я вже ніколи не бачила тих робітників. Мабуть, Вчитель поручився за мене, сказавши, що я вмію тримати слово, а найпевніше — просто швидко про все забуду.

Так чи інак, але невдовзі ми мусили збиратися в дорогу і покидати Венецію, щоб повернутись до Мілана, де мій учитель працював у зброярні іншого впливового вельможі. Мені понад усе хотілося ще раз поглянути на ту залу, де ми провели стільки часу. Адже навряд чи ще колись мені вдалося б потрапити туди знову. Врешті, не встоявши перед спокусою, я тихо дісталася туди потаємним ходом, що показав мені колись Учитель.

Я ступала тихо, навмисне знявши черевики, тому вчасно зауважила, що в тій залі хтось є. Звідти долинали чоловічі голоси. Мудро було б так само тихо повернутися назад, щоб випадково себе не видати, однак моя цікавість стала тепер ще сильнішою. Адже там, мабуть, ті для кого ми працювали увесь цей час! Ну як можна бодай краєм ока не побачити, хто це? Як виглядають ці люди?

Я підкралася зовсім близенько до потаємних дверей, що містилися за одним із полотен. Звідси навіть чулися окремі слова, однак зміст розмов і надалі лишився незрозумілий. Щойно я вирішила прихилитися до дверей вухом, сподіваючись так краще чути, як хтось ухопив мене ззаду за плечі, одночасно закривши мені рота, щоб я бува не крикнула.

— Ти хто така? — почула я запитання, і рука біля рота трохи послабилась, щоб я могла відповісти.

— Я не злодійка, — тільки й вистачило в мене духу прошепотіти.

— Це я бачу, — сказав невідомий так само пошепки і зовсім