Читати книгу - "Автохтони"

176
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 10 11 12 ... 75
Перейти на сторінку:
як звуть?

– Лідія.

– Гарне ім’я.

– Не думаю, – сухо сказала вона і з гуркотом поставила на драбину банку з фарбою.

На лівій щоці жовтіє пляма фарби. Голова пов’язана червоною хусткою, ну просто робітфаківка з плаката «Не базікай!». Якого кольору в неї волосся?

– Слухайте, йшли би ви звідси. Ви мені заважаєте.

– Я плачу за цю кімнату. Це моя кімната, – сказав він роздільно, як на уроці англійської. – It’s my room. You see? Послухайте, ви що, соромитеся при мені, чи що?

Взагалі-то вона видавалася цілком непробивною.

– Можливо.

– Мистецтво – це дуже інтимно, я розумію.

Сонна Веронічка, скоріше за все, її приятелька. І замовлення підкинула по-дружньому. Що з того, що малювати не вміє. Ось так воно все й робиться. А ми, дурні, думаємо, що все вирішують професіонали. Звідки їм узятися, професіоналам?

Він перевірив документи – на місці. Кредитка та гаманець – теж. Мобіла на місці. Здається, все в порядку. Він чув, що самотнім постояльцям недобрі люди підливають до пиття клофелін або снодійне, але тут наче не той випадок. Чи той?

Він же сам відкривав ці банки. З іншого боку, банку йому давав Мардук. Або Упир. Так, точно Упир. Банка могла бути… ну так. Голка, що пробиває тонку бляху, – і все. Але навіщо? Щоб оглянути його кишені й переконатися, що він той, кого вдає? Це… ну, безглуздо взагалі-то.

Вона мовчки спостерігала за ним, очікуючи, що він припинить нарешті ритися по кишенях і піде.

– Скажіть, а ви такого собі Шпета знаєте?

Вона похитала головою у червоній хустині.

Його це чомусь потішило.

– А Воробкевича?

– Це який дописи у вечірці про мистецтво пише? На кролика схожий. А що?

– Та нічого. Все-все, вже йду. Не складете мені компанію? Поснідати?

– Пообідати, – суворо виправила вона. – Сніданок – це до полудня. А зараз ланч. Або обід. І – ні, мені працювати треба.

Їсти, проте, зовсім не хотілося.

* * *

– Щось ви сьогодні пізно.

– Так склалося, – невиразно відповів він.

– Вам як завжди?

– Що?

– Ну, каву, запіканку? Чи це ви тільки зранку? Послухайте, а давайте я вам знову лікеру наллю. Ви кепсько виглядаєте.

– Ще б пак. Так, як завжди. І гаразд, давайте лікеру.

– Кави якнайміцніше?

– Так. Дякую.

Він улаштувався біля вікна, дивуючись з того, що на вулицях так багато народу, і тільки потім зрозумів – адже вже полудень. Сіре світло гопцювало на мокрій бруківці.

– Я дозволила собі покласти більше цукру. – Вона поставила на стіл обшарпану пластикову тацю. – Вам зараз треба.

Він уявив собі, що ковтає каву без цукру, чорну-чорну, гірку-гірку, і пересмикнувся.

– І вода. Вам треба якомога більше пити. Аспірину дати?

Людина в чужому місті самотня й ведеться на знаки уваги. Він подивився на її руки, що вправно сервірували столик. Обручки немає, але люди не завжди носять обручки. До того ж у неї, напевно, до кінця дня сильно набрякають пальці. Чи це вона старається за чайові? Вона взагалі хто? Офіціантка, власниця? Пайовичка, скоріше за все, чергує тут зранку, а потім її заступає хтось із рідні або друзів.

За вікном тінь хмари ліниво насунулася на мокрий брук.

– Ще два-три тижні – і весна. – Вона простежила за його поглядом. – Ось побачите, як у нас гарно весною.

– Я так довго не затримаюся.

– Це ви даремно. У нас гарно. Вам сподобається. Справді.

Родина в глибині кафе обідала, розповсюджуючи запахи картопляного пюре і свинячої піджарки. Його занудило. А вранці вчора було зовсім порожньо. Куди вони потім дівають усі ці завчасно заготовлені запіканки?

– Але взагалі одному краще за все приїздити або на пару днів, або надовго. За пару днів не встигаєш відчути себе самотнім, а коли надовго, заводиш собі друзів. Подруг.

– Дякую, – сказав він, – але в мене справи.

– Не сумніваюся. Відпочивати зазвичай приїздять родинами.

Точно – кадрить. Він хотів сказати щось нейтральне, але ввічливе, ввічлива відмова, так, саме так, ввічлива відмова, але вона повернулася за стійку й утупилася в книгу, немов угадавши його наміри. Не кадрить? Просто чемна з відвідувачем? Чому ми взагалі схильні приймати звичайну приязність за далекоглядні плани?

Запіканка була свіжа, дуже ніжна, щедро полита варенням і збитими вершками. І все ж таки, що вони роблять з учорашніми? Може, здають до якої-небудь кулінарії поблизу? Він доїв і відніс брудний посуд на спеціальний столик. Кава з лікером сильно налагодила його світовідчуття: правильний лікер, правильна кава, правильні пропорції. Дивовижна жінка.

– Полегшало? – Вона підвела голову від книги, поганий папір, пейпербек, дамський роман.

– Дякую. Скажіть, а чому всі постійно питають: «Як завжди?» Я тут був у Юзефа, й офіціант сказав: так розводять лохів. Ну, щоб їм здавалося, що впізнають в обличчя, запам’ятовують.

– Не думаю. Просто це добре питання – «як завжди». Це означає, що було минуле і буде майбутнє. Люди прагнуть розміреного життя. Особливо приїжджі. – Вона нарешті підвела очі та посміхнулася. – До речі, сьогодні в нас день пива. Якщо ви у будь-якій ресторації спитаєте кухоль, вам як бонус запропонують ще кухоль. Будь-який наш фірмовий сорт на вибір. У нас добре пиво. Бере призи на виставках.

– Не сумніваюся, – сказав він. – Але сьогодні мені абсолютно точно не захочеться пива.

* * *

– Це Штернберг. Он те полотно. Велике, із плотогонами. Емігрував у сімдесят четвертому, зараз у МОМі висить. Бачите, який мазок? Буйний, щільний.

– Пастозний.

– Так-так, абсолютно вірно. Пастозний. Он той – Жук. Теж поїхав, тільки до Ізраїлю. А он той, далі – Цвинтар. Он ті кольорові плями. Психоделіка. Графіка? Це Кузнєцов. Помер у психушці в сімдесят шостому. І перед смертю все малював, малював… йому підсовують папір, а він малює. Дарував лікарям, санітаркам. Верховцев, зав. відділенням, непогану колекцію зібрав.

Банькаті чорні очі, скісне підборіддя, задовга верхня губа, два зуби стирчать вперед. Коли Воробкевич говорив, у нього драгліли обвислі щоки.

Потайний масон?

– Ах, цей? Широков. Приїхав на літо з Пітера, на пленері попрацювати. І залишився. Говорив, у Пітері не те, зовсім не те… Йому там м’яса не вистачало. Фактури. Бачите, який горизонт? Він перший у нас використав ефект риб’ячого ока. Риб’яче око – це…

– Я знаю.

– Авжеж, авжеж. І відразу – наслідувачі, учні. Школа. Мені пощастило – я розгледів його рано.

Євроремонт, так. Але все одно – Шпет, такий Шпет. Хіба що замість театральних афіш плакати виставок, з яких витріщаються чорно-білі бородаті обличчя художників. На видноті грамота почесного громадянина міста. Воробкевич був у пошарпаній рудій вельветовій куртці з чорним сукняним коміром, трохи завеликій і

1 ... 10 11 12 ... 75
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Автохтони», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Автохтони"