Читати книгу - "Смерть кентавра"

В тиші він їхав на схід.

У вівторок, після Дня пам’яті, четвертокласники містера Кеннана зайшли в клас і побачили, що за вчительським столом сидить місіс Борчердінг. Всі знали її, бо минулого року вона заміщала постійних вчителів. Дехто пам’ятав її, як свою першу вчительку під час її останнього року перед пенсією.

Місіс Борчердінг являла собою суцільну гору сала, складок і підборідь. На руках звисав жир і коливався коли вона жестикулювала. Її ноги -- опухла маса плоті, що випирала з компресійних панчіх. Її руки та обличчя були рясно вкриті старечими плямами, а все тіло виділяло легкий запах розкладу, який невдовзі поширився по всьому класу. Діти сиділи незвично чемні, поклавши руки на парти, і мовчки дивилися на неї.

-- Містер Кеннан був змушений залишити нас, -- сказала примара, занадто млявим, не схожим на людський, голосом. – Здається, захворів хтось з родини. Як би там не було, я вчитиму вас ці останні три дні. Ви повинні зрозуміти, я очікую, що всі в класі будуть працювати. Мене не цікавить, три дні залишилися, чи триста. Мене також не цікавить, чи досі ви працювали так, як належить. Ви будете старатися, поки я не відпущу вас в четвер після обіду. Ваші табелі вже заповнено, але не сподівайтеся, що ви можете тепер бешкетувати. Містер Епперт дозволив мені міняти оцінки так, як мені заманеться. Також оцінку за поведінку. Цілком можливо, що дехто з вас залишиться в четвертому класі, якщо протягом цих кількох днів мені це здасться необхідним. Питання є? Немає питань. Чудово, виймайте підручники з арифметики. Будемо робити вправи.

Під час перерви, діти оточили Террі, вимагаючи інформацію. Він стояв мовчки, як скеля, об яку билися хвилі допитливості та розпачу. Скупа інформація, якою він поділився, змусила дітей повернутися один до одного і бурмотіти, як статисти з масовки в мелодраматичній сцені.

Пройшло пів дня перш ніж хтось набрався сміливості запитати місіс Борчердінг. Звичайно, що виступила Сара. В мертвій тиші, під час вправи з письма, тоненький голосок Сари пролунав пронизливо і наполегливо, як надокучливе дзижчання бджоли. Місіс Борчердінг вислухала, насупила брови і поки Сара поверталася на місце, зосередила свій похмурий погляд на першому ряду.

-- Террі Бестер.

-- Так, -- обізвався Террі.

-- Гмммм… Саллі каже, що ти… ее… хочеш поділитися з нами чимось, -- почала місіс Борчердінг. Клас захихотів, почувши, як назвали Сару, але відразу ж затих, коли маленькі очі місіс Борчердінг забігали в пошуках джерела шуму. – Гаразд, оскільки клас, очевидно, чекав цього, ми закінчимо з цією… історією… негайно і перейдемо до суспільствознавства.

-- Ні, мем, -- сказав Террі тихо.

-- Що ти сказав? -- місіс Борчердінг довго і пильно дивилася на хлопця, готова встати з крісла, при вияві будь-якої непокори. Террі сидів і ввічливо слухав, склавши руки на зошиті. Тільки міцно стиснені губи вказували на непослух.

-- Було б непогано покінчити з цим зараз, -- повторила вчителька.

-- Ні, мем, -- повторив Террі і перш ніж шокована товстуха змогла щось сказати, швидко продовжив. – Мене попросили розповісти її в останній день. В четвер. Ось шо він сказав.

Місіс Борчердінг поглянула на Террі. Почала щось говорити, закрила рот так, що аж щелепа клацнула, тоді почала ще раз.

-- Ми використаємо велику перерву в четвер. Перед прибиранням. Ті, хто хоче пропустити перерву, можуть залишитися в класі та послухати. Решта може йти на вулицю гратися.

-- Так, мем, -- сказав Террі і повернувся до своїх вправ.

Ранок в середу виявився по-справжньому літнім та гарячим. Діти заходили в клас з очима сповненими надій, що ставали понурими, як тільки вони помічали масивну місіс Борчердінг за столом. Вона рідко вставала з крісла, і, наче щоб зрівноважити її нерухомість, діти були ув’язнені за партами. Про систему індивідуальних завдань і центри для самостійної роботи, організовані містером Кеннаном, було забуто. На кожній перерві Террі оточувала юрба дітлахів, які прагнули почути хоча б маленький фрагмент історії. Це було не притаманно йому, та їхня увага не тішила Террі. Він шукав найдальші закутки ігрового майданчика і стояв, жбурляючи камінці в огорожу.

Перед початком уроків в четвер, поширилися чутки, що минулого вечора на Мейн-стріт бачили Вольво містера Кеннана. Моніка Девіс вечеряла в центрі, в ресторані Емберс, коли побачила, як поряд проїхав містер Кеннан. Сара взялася передзвонювати всім однокласникам, щоб поділитися цією інформацією і з радістю вислухала нотації розлючених батьків, невдоволених ранішніми дзвінками від четвертокласників. П'ятнадцять по восьмій, за сорок п’ять хвилин до дзвінка на уроки, більшість однокласників зібралася на майданчику. Білл зголосився зайти в школу і розвідати ситуацію.

Він повернувся через три хвилини. Один погляд на його зажурене обличчя сказав більшості з них все, що вони хотіли знати.

-- Ну? – наполіг Бред.

-- Борчердінг, -- сказав Білл.

-- Може він ще не прийшов? – припустила Моніка, та в це мало хто повірив і дівчина поникла під їхніми осудливими поглядами.

Коли настав час заходити в клас, реальність сиділа перед ними в тій самій готовій тріснути сукні з фіолетовим узором, яку вона носила у вівторок. День тягнувся з тією млявістю, яку так важко описати і яку може викликати тільки останній день в школі. Ранок наповнила старанна праця, тим більше прикра, що в решті школи панувала лунка тиша. Більшість класів організували пікніки. Містер Кеннан вже давно запланував прогулянку до парку Ріверфронт на цілий день, де їх очікувала “ вакханалія з софтболом і ласощами”. Кожна дитина зголосилася принести особливі ласощі. Тепер про це не було й мови. Коли учні піднімали погляд від книжок, виконуючи команду місіс Борчердінг, у всіх в очах був однаковий вираз. Вони раптово почали розуміти, що світ не стійкий, що існують двері в реальність, які можуть несподівано відчинитися. Це був урок, який всі діти колись інстинктивно знали, але були настільки дурні, що, оточені захисним кільцем магії, тимчасово забули його.