Читати книгу - "Смерть кентавра"

що я буду в середу, або я можу почекати в надії, що щось з’явиться. Ага, ага… тоді давай… дай мені подумати, гаразд? Так… добре, я візьму це до уваги, не переживай.

-- Слухай, Уіт, в мене закінчуються монети. Так. В дев’ятій… тобто в одинадцятій. Ні… я теж. Був радий почути твій голос… Так. Гаразд. Поговоримо завтра. Так…з нетерпінням чекаю зустрічі. Я тебе теж. Бувай, Уіт.

Після невдалої спроби втекти, Доббі підвісили на ланцюгах на стіні. Зі стола, до якого вона була прив’язана, Джернісав’єн не бачила, чи він ще дихав. В червоному світлі виглядало немов з нього живцем здерли шкіру.

Високі, закутані постаті рухалися в кривавих сутінках. Коли Чаклуни не дивилися на неї, Джернісав’єн з усіх сил напружувала зап’ястя і щиколотки, сковані металевими обручами. На марне. Сталь не піддавалася. Неокішка розслабилася і оглянула стіл, до якого вона була прикована. Збоку гладкої поверхні були металеві канавки і маленькі дренажні отвори. Джернісав’єн задумалася про їхнє призначення, і відразу ж пошкодувала. В неї швидко забилося серце і неокішка злякалася, що воно вискочить з грудей.

Принаймні вчорашня спроба Доббі втекти відвернула увагу охоронців і Джернісав’єн встигла підняти руки, взяти ключ і проковтнути його.

Вона помітила якийсь рух в сутінках і найвища з укутаних фігур виступила вперед, в червоний промінь світла. Чаклун повільно відкинув каптур. Джернісав’єн з жахом дивилася на шкіру вкриту лускою, обличчя схоже на череп богомола, великі очі, що виглядали немов озера застиглої крові та ікла, з яких капав густий слиз.

Чаклун сказав щось, але Джернісав’єн не зрозуміла. Повільно він підняв кістляву, вкриту лускою руку. Огидні кігті стискали скальпель…

Менше ніж півкілометра звідти, Рауль з трудом пробирався крізь велетенські снігові замети вгору. Підкови ковзали по вкритій льодом скелі. Двічі він оступився і тільки сила його масивних рук дозволила йому підтягнутися і врятуватися. Падіння означало неминучу смерть.

Сорочка, подарована Фенном, трохи зігрівала верхню частину тіла, але решта замерзала. Руки швидко ціпеніли і Рауль знав, що вони не врятують його, якщо він послизнеться знову. Та ще гірше, що почало сідати сонце. Кентавр знав, що не переживе ще одну ніч на цій висоті.

Якби він тільки знайшов вхід!

Коли він почав впадати в розпач, Рауль почув, як під ним провалюється камінь і крижаний вітер доніс тихе прокляття. Він підповз на край снігового виступу і поглянув вниз на двох вартових ящерів, не більше, як десять метрів від нього. Вони стояли біля важких, металевих дверей, помальованих на біло, щоб не виділятися на фоні вкритого снігом схилу гори. Ящери мали на собі білі парки з каптурами і якби не прокляття, Рауль ніколи б не побачив їх.

Сонце зайшло. Крижаний вітер лютував на схилах і жбурляв кристали льоду в тремтячі боки кентавра. Рауль припав до снігу. Замерзлими пальцями, він потягнувся за луком і стрілами.

З особняка на пагорбі, вид на річку значною мірою закривало весняне листя. Але від широких дверей веранди можна без проблем спостерігати, як хлопець і чоловік підіймаються зеленою галявиною. Вони йшли повільно. Чоловік говорив, а хлопець дивився на нього.

Чоловік сів у траві та жестом показав хлопцеві зробити те саме. Хлопець похитав головою і зробив два кроки назад. Чоловік знову заговорив. Він протягнув руки і розчепірив пальці. Він нахилився вперед, енергійно жестикулюючи, але хлопець відступив ще на два кроки. Коли чоловік встав, хлопець розвернувся і швидко пішов вниз з гори. Чоловік зробив кілька кроків за ним, але зупинився, коли хлопець почав бігти.

Менше ніж за хвилину, хлопець зник за поворотом залізничної колії, а чоловік залишився сам на горі.

Кеннан проїхав на Вольво по вузькій бічній вуличці і зупинився навпроти будинку Террі. Він довго сидів, поклавши руки на кермо. Коли Кеннан потягнувся до ручки дверцят машини, з будинку вийшов містер Бестер і спустився з високого ґанку на подвір’я. Чолов’яга був одягнений в мішкуватий комбінезон на голе тіло. Він нагнувся, щоб придивитися до чогось під будинком і на його коротко стрижене, сиве волосся впало світло. Кеннан зупинився на мить, а тоді поїхав геть.

О другій годині Кеннан все ще складував книжки в картонні коробки. Коли він проходив повз вікно, йому здалося, що він почув якийсь шум на вулиці. Він поклав купку книжок, підійшов до вікна і почав вдивлятися крізь сліпучий блиск вуличного ліхтаря і тіні дерев.

-- Террі?

У відповідь тиша. Тіні на газоні не рухалися і через кілька хвилин Кеннан продовжив пакуватися.

Він планував виїхати у неділю рано вранці, але поки загрузив речі в машину була майже десята. Було на диво холодно і з сірого неба впало кілька краплин дощу. Власника будинку не було вдома – мабуть, що в церкві – тож Кеннан залишив ключ в поштовій скриньці.

Він об’їхав навколо міста двічі, чотири рази попри школу, а потім тихо вилаявся і вирушив по головній трасі на захід..

На 55 трасі машин було мало і вони рухалися переважно з ввімкненими фарами. Іноді дощ капав на вітрове скло. На захід від Сент-Луїса він зупинився поснідати. Офіціантка сказала, що на сніданок вже пізно, тож він з’їв гамбургер з кавою. На фоні буремного неба, кафе здавалося темним та холодним.

Коли він проїжджав центр Сент-Луїса, дощ лив як з відра. Перетинаючи Міссісіпі, через складну ситуацію на дорозі Кеннан пропустив арку Ворота Заходу. Річка була такою ж сірою та бурхливою як небо.

Вже в штаті Іллінойс, Вольво повернуло на схід по 70 Магістралі, подорож звелася до шелесту коліс по мокрій дорозі і монотонного скрипу двірників. Невдовзі це пригнітило Кеннана і він увімкнув радіо. Він зі здивуванням почув рев двигунів і крики – йшла трансляція гонки Індіанаполіс 500. Він слухав трансляцію, в той час як великі вантажівки зі свистом пролітали повз нього у мряці. Через пів години диктор в Індіанаполісі описав штормові хмари, які насувалися з заходу і Кеннан вимкнув радіо, впевнений, що гонку