Читати книгу - "Лицар з Кульчиць"

Хмелю визволити всю Україну від Сяну до Дону, всі землі, де сягає віра православна й мова українська. Жили б зараз у своїй державі…

На столі вже стояла кутя, свіжий хліб, голубці, лоскотала приємно ніздрі шинка, ковбаса. Юрко запитав:

– А ляхи не мстилися нам за те, що Хмельницького підтримали?

– Хотіли. Тільки ми королю знов у пригоді стали. За два роки після Хмельницького до Самбора підступив семигородський Ракочій зі своїми мадярами. Були б узяли місто, бо щільно його оточили. Та місцевий люд, шляхта православна, дали їм таку відсіч, що князь мусив узяти з міста окуп і вступитися.

– Ракочій і шведи були тоді спільниками Хмельницького, – нагадав Юрко.

– Так, були. Тільки козаки Хмеля не хотіли воювати більше з ляхами. Цар московський замирився з королем, козаки відступили до Дніпра, а ми тут лишилися…

Тим часом хата знову була повна: посходилися всі. Знадвору чулася коляда: мелодія була схожа на пісню до святого Миколая, тільки слова були трохи інші.

Як пішов до стрика до хати,

там почав я колядувати.

Стрик стріянку напуває,

а на ме-е-не не зважає,

не зважає.

Юрко спочатку не повірив власним вухам, прислухався. Дитячі голоси виводили далі:

У п’єцу пироги кипіли,

в комині ковбаси висіли,

як почав я підступати

і по одній витягати

до торби.

Він вийшов з хати. Малі, побачивши його, раптом повтікали з-під вікна, лишився тільки один, років десяти. Мав на голові шапку, що зсувалася йому на очі, та кожушину.

– Ти чий? – запитав строго Юрій.

– Дашинич я.

– А що таке за коляду ви співали? Не встидно? Будете бачити, курві сини, батькові скажу.

– Ну й кажіть. Ми тут колядуємо раз, другий, а ви сидите в хаті і не чуєте. То ми вам і заспівали, щоб знали, як шанувати колядників.

Схоже, цей молодий шляхтич вмів за себе постояти.

– Коли так, то зараз прийду.

Юрій надавав йому солодких рогаликів з медом та горіхом, медівників, пиріжків з яблуками.

– Ковбаси ще дайте, – нахабності молодому Дашиничу не позичати. Юрій посміхнувся, але виконав волю молодого колядника.

Він кілька хвилин спостерігав, як малий у важких чоботах побрів снігом, закинувши торбину за плечі. Кульчицький посміхнувся, згадавши себе, свої дитячі літа. Він пішов на подвір’я, почав розглядатися. Не змінилося нічого. Як завжди, тут був лад, чистота, видно, що всюди заглядало око дбайливого господаря, всього торкалася його тепла рука. Дітей своїх батько також привчив до роботи: помагають, пильнують. І тільки він, Юрко, відбився від господарства, від роботи, від землі. Ще пух під носом не почорнів, як він подався до Львова на науку… Чи дасть собі зараз раду тут, у селі, чи прокинеться у ньому те, напівзабуте? Побачимо. Він же український шляхтич, а не польський чи французький. Ті не люблять землю, ганьбою вважають працювати на ній. Ми ж інші: ми свою земельку любимо, з великою пошаною обробляємо та збираємо врожаї. Земля віддячує нам за нашу працю й любов.

Вечір настав швидко. Шляхта збиралася біля церкви. Кожен одягався у найдорожчий одяг, шляхтичі до боків чіпляли шаблі. Старші чоловіки, жінки й навіть діти всідалися на вистелених сіном санях. Молоді шляхтичі басували на конях. Коли всі зібралися, дружно скинули шапки й перехрестилися до церкви. Рушили. Попереду їхали молоді вершники на конях і освітлювали дорогу смолоскипами. По дорозі вдарили музики і понад засніженим полем знову почулася коляда, яка у ці дні над Кульчицями не замовкала.

Отак з колядою шляхта в’їхала у Городище, далі пішла на Дубляни й інші села по черзі. До Кульчицьких приєднувалися шляхтичі Городиські, Дублянські, Гординські, Білинські, Сілецькі, процесія дедалі більше розросталася, а до неї приєднувалася все нова і нова шляхта. Зробивши таке коло, шляхта у Кружиках перейшла замерзлий Дністер, а тоді через Калинів та Бабину доїхали до Самбора.

Розділ V

У передмісті шляхту зустріли урочисто: жили тут прості русини-ремісники. Обмінявшись вітаннями, усі гуртом пішли поклонитися найстаршій церкві Святого Филипа, а вже після цього гуртом рушили до Самбора. Саме настав світанок – і всі брами у місті широко відчинилися. До міста хлинув люд з передміських вулиць: Горішньої, Заміської, Середньої, Завидівки, Долішньої, Поводової. Також підтяглися люди і з навколишніх сіл.

Церква стояла на горбочку, неподалік від костелу та ратуші. Польські пани ніколи б не дали дозволу на будівництво православної церкви, якби біда їх не притиснула. Це сталося більш як сто років тому. Тоді татари нападали й немилосердно нищили навколишні землі. За три роки на Самбір було вчинено більше двадцяти нападів, тож міський уряд вирішив побудувати навколо міста мури. Королівські урядовці не давали ради: мури ніяк не могли викінчити. У цей час православним єпископом Перемишльським та Самбірським був Антоній Радиловський, родом із сусідніх Радлович. Він постійно клопотав за церкву для самбір’ян у місті, аби побудувати справді величний храм і не боятися, що у незахищеному передмісті його спалять татари. Радиловський таки добився дозволу у короля Сигізмунда Августа за посередництвом королеви Бони, а за це королева наказала русинам-українцям побудувати третину мурів. Вони працювали не покладаючи рук, і невдовзі старе княже місто мало і високі надійні мури, й православну церкву. Мури ті, що ставили своїм коштом русини, тягнулися вздовж Королівського ставу, від Руської башти і Владичої брами аж до монастиря бернардинів.

Латиняни чинили дуже великий спротив будові цієї церкви, однак нічого зробити не могли – Радиловський мав на руках королівський привілей. Він освятив її у 1558 році. За своє життя цей єпископ заслужив дуже велику повагу не тільки простих людей, але й самого короля. Сигізмунд Август надав йому почесне звання прелата.

Юрій знав історію цього славного єпископа і гордився тим, що мав такого земляка. Зараз він стояв перед церквою, знявши шапку, – хрестився.

– Зброю лишаємо ззовні, – нагадав батько, збираючи шаблі та кинджали. Це була не просто зброя, а шляхетський гонор: рукояті майстерно виковані, прикрашені дорогоцінним камінням. Уже тихіше добавив: – Будьте пильними: казали передміщуки, що бачили тут Коналінського. Аби гевалту не вийшло.

Юрій не зрозумів:

– А то хто?

– Коналінський? Пан один, власник Вугерець. Тяжба із ним судова в нас за ті землі, що за гумном.

– Ого. А що Вугерці мають до нашого гумна? – не зрозумів Юрій.

– Мають. Латиняни спільно тиснуть, хочуть нам дих перекрити, тільки ради ніяк не можуть дати. Добре, йдемо до церкви, бо скоро місця не буде, щоби стати…

Лише невелика частина бажаючих змогла тоді вміститися у церкві. Більшість людей просто