Читати книгу - "Небудь-де"

можливо, від того, що мало буває на вулиці, чи від анемії. Можливо, вона сиділа у в’язниці, хоч і виглядала надто молодою для цього. Можливо, здоровань не брехав, коли казав, що вона божевільна. — Слухай, коли ті люди увійшли…

— Люди? — спалах в дивнобарвних очах.

— Круп і, гм, Вандербільт.

— Вандемар, — вона трохи поміркувала, а тоді кивнула. — Гадаю, їх можна назвати людьми, так. У кожного дві ноги, дві руки, одна голова.

Ричард вів далі:

— Коли вони увійшли сюди — де ти була?

Вона лизнула пальця й перегорнула сторінку.

— Я була тут.

— Але… — він замовк, бо в нього закінчилися слова. У квартирі не було де сховатися. Але вона нікуди з неї не виходила. Але…

Почулося якесь шкрябання, і темна, помітно більша за мишу фігурка вискочила з хаотичної купи відеокасет під телевізором.

— Господи! — сказав Ричард і щосили жбурнув пультом. Той врізався в касети. Темної фігурки десь не стало.

— Ричарде! — сказала Дуері.

— Все гаразд, — пояснив він. — Мабуть, то був щур чи щось таке.

Вона люто зиркнула на нього.

— Звісно, то був щур. І ти його, бідолашку, взяв і налякав, — вона оглянула кімнату, а тоді тихенько посвистіла, подувши крізь передні зуби. — Агов? — покликала вона, а тоді опустилася на коліна, покинувши «Менсфілд-парк». — Агов?

Вона зиркнула на Ричарда.

— Якщо ти його скалічив… — загрозливо сказала вона, а тоді знову звернулася до кімнати: — Пробач йому, він ідіот. Агов?

— Я не ідіот, — сказав Ричард.

— Ш-ш-ш, — сказала вона. — Агов? — З-під канапи визирнули рожевий ніс і пара маленьких чорних очей, а за ними з'явилася й решта голови, що підозріливо й доскіпливо оцінила становище. Створіння справді було завеликим як для миші, Ричард був цього певен. — Привіт, — тепло привіталася Дуері. — Ти цілий? — вона простягла долоню. Щур виліз на неї, пробіг рукою й примостився у згині ліктя. Дуері погладила його пальцем по боці. Тваринка була темно-коричнева і мала довгого рожевого хвоста. До її боку було прикріплене щось схоже на складений папірець.

— Це щур, — сказав Ричард, відчувши, що бувають ситуації, коли людині можна пробачити озвучення очевидного.

— Саме так. Ти збираєшся вибачатися?

— Що?

— Попроси пробачення.

Може, він щось неправильно почув? Може, це він потихеньку божеволів?

— У щура?

Дуері доволі промовисто мовчала.

— Мені шкода, — з гідністю мовив до щура Ричард, — якщо я тебе налякав.

Щур глянув угору на Дуері.

— Ні, йому справді шкода, — сказала вона. — Він не сказав просто аби було. То що ти мені приніс? — Вона пробіглася пальцями по боці створіння й узяла багато разів складений коричневий папірець, що тримався за допомогою, як здалося Ричардові, яскраво-блакитної гумки.

Вона розгорнула його, той коричневий папірець із порваними краями й павутинчастим письмом, прочитала його і кивнула.

— Дякую, — сказала вона щурові. — Я дуже ціную те, що ти зробив. — Щур спустився на канапу, коротко зиркнув на Ричарда і зник серед тіней.

Дівчина на ім’я Дуері передала записку Ричардові.

— Візьми, — сказала вона. — Прочитай.

У Центральному Лондоні настало надвечір'я, і осінь насувалася ближче, тож на вулицях швидко темнішало. Ричард поїхав підземкою до станції «Тоттенгемський двір»,[4] і тепер ішов на захід по Оксфорд-стріт, тримаючи в руках папірця. Оксфорд-стріт була лондонським центром роздрібної торгівлі, тож навіть хідники тут повнилися туристами й покупцями.

— Це повідомлення, — сказала вона, передавши йому записку. — Від маркіза де Карабаса.

Ричард був упевнений, що колись уже чув це ім'я.

— Це мило, — сказав він. — У нього закінчилися поштівки?

— Так швидше.

Він залишив позаду вогні й гамір мегакрамниці «Вірджин», а тоді крамницю, що продавала туристам сувенірні лондонські поліційні шоломи й маленькі червоні лондонські автобуси, потім заклад, що торгував нарізаною піцою, а потім повернув праворуч.

— Ти мусиш дотримуватися цих вказівок. Намагайся нікого за собою не привести. — Тоді вона зітхнула й сказала: — Мені справді не слід так сильно тебе в це втягувати.

— Якщо я дотримуватимусь вказівок… це допоможе тобі швидше вибратися звідси?

— Так.

Ричард звернув на Генвей-стріт. Хоч він і відійшов від добре освітленої метушливої Оксфорд-стріт усього на кілька кроків, тут наче було інше місто — Генвей-стріт була порожньою й закинутою; то була вузька темна дорога, трохи ширша за провулок, заповнена похмурими музичними крамницями й зачиненими ресторанами, а єдине світло лилося на неї з потаємних пияцьких клубів на верхніх поверхах будинків. Він ішов нею і відчував тривогу.

— … повернути праворуч на Генвей-стріт, тоді ліворуч на Генвей-плейс, тоді праворуч до пасажу Орме. Зупинитись коло першого ліхтаря, що трапиться… Ти впевнена, що тут все правильно?

— Так.

Він не пригадував жодного пасажу Орме, хоч і бував на Генвей-плейс — там у підвалі був індійський ресторанчик, який дуже подобався Ґеррі з роботи. Наскільки Ричард міг пригадати, Генвей-плейс була тупиком. «Мандир» — так називався ресторанчик. Він проминув його яскраво освітлений вхід, сходи ресторану збігали вниз, запрошуючи спуститися до підвалу, а тоді повернув ліворуч…

Він помилявся. Пасаж таки існував. Високо на стіні він побачив вказівника:

ПАСАЖ ОРМЕ

Не дивно, що він не помічав його раніше: той був на кілька сантиметрів ширший за провулочок між будинками й освітлений газовим ліхтарем, що плювався полум'ям. «Такі вже нечасто побачиш», — подумав Ричард, і розгорнув свої вказівки, щоб зазирнути до них ще раз при газовому світлі.

— … крутнися тричі навспак?

— «Навспак» значить проти годинникової стрілки, Ричарде.

Він тричі крутнувся і відчув себе дурнем.

— Слухай, чому я мушу робити все це, тільки щоб побачитися з твоїм другом? Я маю на увазі оце безглуздя…