Читати книгу - "Талiсман"

відчув, як тремтіння перемістилося у живіт. Він не був певен, чи захоче побачити Дивовиддя, і все ж таки запитально дивився на Спіді, який умостився на шкільний стілець:

— Це місце не в Африці, так?

— Гаразд, я не знаю. Можливо. Я вигадав для нього власне ймення, синку. І називаю його Територіями.

Джек знову поглянув на фотографію — довга брижата рівнина, низькі коричневі гори. Території. Саме так; це була правильна назва.

«Для них магія, як для нас фізика, розумієш? Аграрна монархія… поділимося там з потрібними хлопцями сучасною зброєю…» — Дядько Морґан вибудовує плани. А батько відповідає та тисне на гальма: «Нам варто бути обережними, втручаючись у їхні справи, партнере… не забувай, ми перед ними в боргу, тобто справді в боргу…»

— Території, — мовив він до Спіді, ставлячи запитання і водночас упиваючись словом.

— Повітря там, ніби найкраще вино в погребі багатія. Дощ — м’який. Ось яке те місце, синку.

— Ти бував там, Спіді? — запитав Джек, гарячково сподіваючись на чесну відповідь.

Та Спіді лише заплутав його — і Джек майже напевно знав, що саме так воно і буде. Доглядач усміхнувся йому, і тепер це був справжній усміх, а не підсвідомий спалах тепла.

За мить Спіді відповів:

— Чорт, та я ж ніколи не бував за межами Сполучених Штатів, Джеку-Мандрівнику. Навіть під час війни. Не бував далі від Техасу й Алабами.

— А звідки ти знаєш про… Території? — це слово нарешті почало подобатися Джекові.

— Такий чоловік, як я, чує різні історії. Історії про двоголових папуг[31], про людей, які літають на власних крилах, про людей, що обертаються на вовків, історії про королев. Про хворих королев.

«…Магія, як для нас фізика, розумієш?»

Янголи й перевертні.

— Я чув історії про перевертнів, — відказав Джек. — Вони навіть у мультиках є. Це нічого не означає, Спіді.

— Може, й не означає. Але я чув, що коли одна людина витягує редьку із землі, то інша за півмилі звідти зможе почути її аромат — повітря настільки солодке й чисте.

— Але янголи…

— Люди з крилами.

— І хворі королеви, — сказав Джек, маючи намір пожартувати — мовляв, чоловіче, ну й дивне ж місце ти вигадав, жартівнику з мітлою.

Та варто було вимовити ці слова, як хлопчику самому стало зле. Він пригадав чорне око чайки, яка, видзьобуючи молюска з мушлі, ніби казала Джекові, що він також смертний: а ще він чув шум і гамір, і дядька Морґана, коли той просив дати слухавку Королеві Лілі.

Королева «бешок». Королева Лілі Кавано.

— Еге ж, — м’яко сказав Спіді. — Лихо всюди, синку. Хвора королева… Можливо, при смерті… При смерті, синку. І світ — або й цілих два — чекають, просто чекають, чи зможе хтось урятувати її.

Джек витріщався на нього, роззявивши рот; почувався майже так, ніби сторож щойно вдарив його ногою простісінько в живіт. Урятувати її? Урятувати його маму? Тривога знову охоплювала його — як він міг урятувати її? І чи не означала вся ця божевільна розмова, що вона справді помирає, там, у кімнаті?

— У тебе є справа, Джеку-Мандрівнику, — вів далі Спіді. — Справа, яку я б не дав тобі робить, і, Бог свідок, це правда. Хтів би я, щоб усе було інакше.

— Я не розумію, про що ти говориш, — сказав Джек.

Здавалося, його дихання потрапило в пастку маленької гарячої западини в нижній частині шиї. Він глянув у інший куток маленької червоної кімнати й побачив притулену до стіни розтрощену гітару, що відкидала тінь. Біля неї — охайно скручений у валик матрац. Спіді спав біля своєї гітари.

— Не певен, — відповів Спіді. — Часи змінюються, і ти знаєш, про що я. Ти знаєш значно більше, ніж гадаєш, що знаєш. Набагато більше.

— Але я не… — почав був Джек, але швидко змовк.

Йому щойно пригадалося дещо. Тепер він ще більше перелякався — іще один шар минулого торкнувся його і примусив зосередитись. Раптом він увесь спітнів, а шкіра миттєво похолола — неначе його облили водою зі шланга. Вчора зранку біля ліфтів він намагався не звертати уваги на цей спогад, коли відчував, що його сечовий міхур ось-ось вибухне.

— Хіба я не казав, що це час для маленького перепочинку? — запитав Спіді, нахиляючись, аби відсунути нещільно припасовану дощечку.

Джек знову побачив двох непримітних чоловіків, що намагалися запхати його матір у машину. Над автомобілем нависало розлоге дерево, крислаті гілки якого торкалися даху.

З розщелини між дошками Спіді обережно дістав пінтову пляшку. Через темно-зелене скло здавалося, що рідина в пляшці — чорна.

— Це допоможе тобі, синку. Трішки ковтнеш — і напій відправить тебе в нові місця, допоможе виконати завдання, про яке я тобі говорив.

— Я не можу лишитися, Спіді, — раптом випалив Джек у відчайдушній спробі якнайшвидше повернутися до «Альгамбри».

Старий явно здивувався, а тоді заховав пляшечку назад під вільну дошку. Але Джек скочив і промовив:

— Я хвилююся.

— За маму?

Джек кивнув, задкуючи до відчинених дверей.

— Тоді краще заспокойся і переконайся, що з нею все гаразд. Ти можеш повернутися сюди, коли забажаєш, Джеку-Мандрівнику.

— Гаразд, — відповів хлопчик і на мить завагався, перш ніж вибігти надвір: — Гадаю… Гадаю, я пам’ятаю, коли ми зустрічалися раніше.

— О, ні-ні, то мені в мізках усе переплуталося, — відказав Спіді, хитаючи головою і розмахуючи руками вперед-назад. — Ти мав рацію. До минулого тижня ми з тобою ніколи не бачилися. Повертайся до мами та заспокойся.

Джек вискочив за двері й побіг крізь прозоре сонячне світло до широкої арки, що вела на вулицю. Над нею на тлі неба бовваніли літери «ТІВСОВИД ЯІДАКРА»: назва парку, що читалася з обох боків, і вночі підсвічувалася кольоровими лампами. Курява здіймалася під його черевиками. Джек напружив м’язи, примушуючи їх рухатися інтенсивніше та швидше, тому коли він вибігав через арку, йому здавалося, ніби летить.

Тисяча дев’ятсот сімдесят шостий. Джек повільно йшов по Родео-Драйв червневого пообіддя. Чи липневого?.. То була посушлива пора, але ще ніхто не переймався пожежами чагарників на пагорбах. Нині він навіть пригадати не міг, куди йшов тоді. До друга додому? Та прогулянка достоту не була з розряду потрібних. Це було тоді, коли він щойно навчився не думати про батька кожної вільної хвилини — після того як Філіп