Читати книгу - "Подорож на край ночі"

партами. А вранці мене розстріляють, усадять рівно дванадцять куль. Що тоді?

Думками я знову повернувся до полковника, сміливого вусаня в кірасі й касці, що гуляв під кулями і снарядами; його можна було б показувати в мюзик-холі, і публіки було б стільки, що не вмістилася б і в «Альгамбрі», — полковник затьмарив би навіть Фрагсона, який під ту добу тішився величезною популярністю. Ось про що я думав. «Позбувайтеся духу!» — думав я.

За кілька годин обережного маршу я нарешті побачив на хуторі наших вояків. То був аванпост, там розмістився всього один ескадрон. У них, виявляється, жодного забитого! Всі живі! А я приніс їм новину «Полковника вбито!» — закричав я, тільки-но підійшов ближче. «Полковників ніколи не бракує!» — відрубав мені капрал Пістій, що був начальником караулу й очолював наряд.

— А поки нам пришлють нового полковника, піди, хлопче, з Ампуєм і Кердонкуфом по м'ясо, візьміть кожен по два мішки, роздають он там, за церквою. Оно її видно… Глядіть, щоб вам не дали самих кісток, як учора, й покваптеся повернутись у табір іще до ночі, мерзотники!

Отже, далі ми пішли вже втрьох.

«Більше я їм нічого не розкажу», — казав я собі ображено. Збагнув, що таким падлюкам не варто розповідати про драму, яку мені довелося бачити, це просто пропаще діло! Надто пізно, щоб їх отаке ще цікавило. А тиждень тому моїй оповіді про полковникову смерть, певне, надали б у газеті чотири колонки, ще й умістили б моє фото. Які мерзотники!

М'ясо для всього полку розподіляли на сухому моріжку — тільки вишні бодай трохи ховали його від спекотного серпневого сонця. На мішках, брезентах і просто на траві лежали гори тваринних тельбухів, жовтаво-бліді грудки жиру, купи баранячих туш із безладно навертаними нутрощами, кров вигадливими струмочками стікала в довколишню зелень. На дереві висів цілий бугай, розрубаний навпіл, і на нього досі накидалися з ножами чотири полкові різники. Солдати, що прийшли по м'ясо для своїх підрозділів, люто сварилися між собою, бо ніхто не хотів брати жиру, а надто — нирок; усюди, як завжди в таких випадках, дзижчали мухи — такі великі й співучі, що скидались на маленьких птахів.

Усюди кров, її калюжки в траві зливалися, ширшали й неначе вагались, куди їм текти далі. Трохи віддалік доколювали останню свиню. Чотири солдати й різник уже сперечалися, кому дістануться тельбухи. Хтось крикнув:

— Паскудо, це ти вчора вкрав вирізку!

Прихилившись до дерева, я ще встиг двічі або тричі поглянути на цю різанину і раптом почав блювати, блювати болісно й довго, аж поки зомлів.

До табору мене донесли на ношах, але, скориставшись нагодою, поцупили мої обидва руді мішки.

Я прочнувся, почувши, як капрал знову напавсь на мене з лайкою. Війна ще не скінчилася.

У житті трапляється всіляке: наприкінці цього самого місяця я теж став капралом. Разом зі ще п'ятьма солдатами мене часто приставляли за зв'язківця до генерала Антрея. Цей командир був невисокий на зріст, мовчазний і на перший погляд не здавався ні жорстоким, ні героїчним. Але його треба було стерегтись… Над усе генерал полюбляв зручності. Він без упину дбав про них і, дарма що ми понад місяць відступали з боями, лаявсь на всі заставки, коли після денного переходу в кожному новому таборі ординарець не знаходив йому чистої постелі й пристойної кухні.

Начальникові штабу з його чотирма нашивками це ненастанне догоджання командирові завдавало неабияких прикрощів. Забаганки генерала Антрея просто дратували. Надто через те, що сам начальник штабу аж пожовк, страждаючи від гастриту й запертя, і їжа нітрохи його не тішила. Та йому, однак, доводилося сидіти за генеральським столом, їсти варені яйця і слухати командирові нарікання з цього приводу. Мовляв, ти військовий чи ні. Проте до нього я не перейнявся співчуттям, бо як офіцер він був страшенний зануда. Тож так йому й треба. Плентаючи до самого вечора з пагорба на пагорб, по люцернах і моркві, ми зрештою зупинялись, аби наш генерал міг спочити. Для нього шукали тихе, добре захищене село, де ще не було війська, а якщо в селі вже отаборились якісь частини, їх звідти чимшвидше виводили, скорше виганяли просто в поле, навіть коли солдати вже поскладали рушниці в піраміди.

А в селі розташовувався тільки штаб, штабні коні, каністри, валізи і, звичайно, паскуда — комендант. Його звали Пенсон, комендант Пенсон. Сподіваюсь, він уже сконав, і то не тихою смертю; та в часи, про які я розповідаю, Пенсон був здоровий, мов бугай. Щовечора він збирав усіх зв'язківців і читав нам казання, аби ми як слід зрозуміли ситуацію й перейнялися завзяттям. Нас, що цілісінький день тяглися за генералом, він посилав на край світу! З коня! На кінь! З коня! На кінь!.. Отак то сюди, то туди ми розносили його накази. Після того нас, бідолах, хоч одразу в могилу кидай. Так було б краще для всіх.

— Забирайтесь під три чорти! Йдіть у свій полк! Розбігайтеся! — горлав він.

— А де наш полк, коменданте? — запитували ми. — У Барбаньї.

— А де те Барбаньї? — Он там!

Там, куди він показував, була, як і всюди, тільки ніч, безмірна ніч, що за два кроки від нас закривала світ і де годі було щось розгледіти, крім вузенького, мов язик, утинка дороги.

А ти пхайсь на край світу і шукай те Барбаньї! Щоб знайти Барбаньї, треба було послати принаймні цілий ескадрон. І то відчайдушних сміливців! А я й на дрібку не був сміливцем, та й узагалі не розумів, чого я повинен бути сміливим. Звісно, я менше за всіх прагнув знайти те Барбаньї, про яке й сам Пенсон говорив навмання. Мені здавалось, ніби мене брутальною лайкою спонукали до самогубства. Але людина або має бажання накласти на себе руки, або не має його зовсім.

Про ніч, таку темну, що, здавалось, випростай руку — й не побачиш пальців, я знав тільки одне, але те знання було непохитне: ніч сповнена багатоликої та невгамовної жадоби вбивства.

Той горлань-комендант, тільки-но смеркало, неодмінно посилав нас на смерть, принаймні досить часто. Іноді ми мляво опиралися, вдавали нетямущих, то так, то сяк чіплялися за табірний затишок, та зрештою, коли в темряві вже щезали дерева, а вечеря для генерала була готова, доводилося коритись і вирушати на пошуки смерти.

Ми їхали навмання, і все залежало від випадку. Часом знаходили свій полк, а часом ні. Здебільшого знаходили вже по тому, як нас обстрілював власний сторожовий ескадрон. Доводилося пояснювати, хто