Читати книгу - "Пора грибної печалі"

умовк на хвилю, ніяково озирнувся, далі твердо сказав:

— От йому, синові моєму, і треба було вчитись на моїй помилці. Але я хоч і женився не по батьківській волі, все одно став твердо на ноги! Я газда! А він?! В одних латаних ногавицях ходив, дітей і жону на голод прирік, а своєї віри комуністичної не відрікся.

— Так велить вчення їх Христа — Леніна, — підняв вказівний палець Ковач.

— Що таке Христос?! — крикнув дід, обернувшись до панотця. — Він тут, на столі, — махнув рукою над ситними наїдками. — Христос — моя земля, він записаний під Пастеляковим прізвищем на банківських рахунках. Ось де бог і віра, панотче, і не будьте дурним! — розпалювався чимдалі.

Відколи — а це було перед Новим роком — дід отримав впродовж місяця одну за одною чотири похоронки на синів і вістку, що п’ятий, Михайло, пропав безвісти, щось обірвалося в ньому, пружно вдаряло під серце. І та невидима для ближніх рана не гоїлася, а ятрила все більше, розросталася спершу у грудях, а далі прорвалась назовні, виплеснулась на весь довколишній світ, не даючи його душі жаданого спокою. Раз по раз у нього з’являлось таке відчуття, ніби дорога, по якій довго і щасливо брався уверх, притьмом скрутилася змією під ногами і поповзла до прірви. І він, твердо усвідомлюючи, що судьба веде його у безодню, покірно дибав за нею. І почав помалу прикладатися до чарчини. Солодка спокуса хмелю на якусь мить розганяла в ньому згуслу болючу кров, і дідові ставало від того якось світліше. Але полегкість та була оманливою, бо за нею ставало набагато тяжче, а поготів, коли бачив ровесників своїх синів. Він тільки тепер збагнув, як ошукав сам себе, і почав дедалі лютіше запивати.

— Пастеляку, не заговорюйтеся, — нагадав застережливо Ковач. — Бо кожна людина, коли не хоче визнати і спокутувати свої гріхи, починає винити бога.

— А ви, панотче, мовчіть! — гримнув дід. — Ви ліпше скажіть, чому так сталося, що ви і я обжираємося тут, а моя голодна кровинка мусить іти нині по хатах просити милостиню, — показав на мене.

— Це не жебрання, а давній звичай, який велить повіншувати ближньому добра, — стенув плечима панотець. — Так велося з давніх-давен.

— А хіба в мене мало того добра, що мені його віншує ще й жеброта, яка ніколи не зазнала статків. Ні, отче, не бажання добра, а біда їх водить по хатах, а з ними й мою кровинку.

— Така на це, видно, воля божа, — розвів руки панотець. — Так написано ним у книзі вашого роду… І від судженого й під землю не сховаєшся. Що вас шукає, то вас має знайти, добрий газдо, — Ковач співчутливо глянув на діда.

— Ой, ні, панотче! — кривий усміх прорізав ліву щоку діда. — Тут уже не бог пише, а якась інша сила, — підняв застережливо вказівний палець. — Я не виджу її, не відаю, звідки вона йде, але чую, — дід схопив себе за сорочку на грудях й почав нею трясти, — що сила ця давить з усіх боків, вона пре, рветься, як ярня вода з-під льодової товщі. І сила ця, пам’ятайте моє слово, вибухне і рознесе нас на дрібні скалки.

— Ого-го, Пастеляку! — задоволено потер долоні Ковач, беручись за їжу, — послухали б тепер вас комуністи, партійний білет би вам виписали і тих п’ятьох синів, що воювали проти них, простили, — панотець повів очима вгору — мовляв, покійників.

Дід враз сполотнів, стиснуті п’ястуки затрусились, і очі хижо зблиснули. Повільно піднявся з-за столу, став посеред хати, склав навхрест руки й просичав:

— Ану, бидло, геть з хижі! Наївся, напився, а тепер хапай ноги на плечі — тікай!

— Що з вами сталося, Пастеляку? — похопився Ковач. — Ви що? Фіглів не розумієте?!

— Ти, пес вошливий, фіглювати над пам’яттю моїх дітей надумав?! — дід приступив до панотця. — Глумитися у моїй хижі над синами?! Ану, вон з обійстя! — дико заревів дід й показав рукою на двері.

— Та ж перебачте, Пастеляку. Хіба ми перший рік знаємося? — все ще не йняв віри почутим словам Ковач.

— Вон!!! Кому я сказав!!!

— Ну дивіться, газдо, ще побануєте, — піднявся Ковач й, хряснувши дверима, вийшов на двір.

Дід вибіг за ним і з порога закричав:

— Аби-м лише не осліп, аби-м лише не осліп, коли буду дивитися на свої банування! Ачей лиш стерплю, якщо не вимолиш для мене місця в раю. А пекло я найду і на грішній землі! — надривався дід, аж поки постать Ковача не зникла.

Відтак дід зайшов у хату, підняв мене, очманілого, із стільця, пригорнув до себе і, ридаючи, почав гладити і цілувати у голову.

…І ось тепер, коли я йшов до діда, переді мною спливла картина того, вже здається, далекого Нового року, і у пам’яті знову задзвеніли, зло засміялися пенги і надривний голос діда: «Аби-м лише не осліп, аби-м лише не осліп, коли буду дивитися на свої банування!».

Наблизившись до обійстя, я помітив, як Павло почав стишувати ходу і час од часу оглядатися.

— Я уже не хочу йти віншувати до діда, — раптом зупинився він і понуро втупився в землю.

— Цілий день не даєш мені спокою, а тепер вже ліньки взяли! — розсердився я.

— Бо-о-бо-юся, — промовив, заїкаючись.

— А щоб тебе когут копнув, — мене така злість пройняла, що ледь не вгрів Павла в потилицю. — Мені тепер від баби через тебе вислуховуй лайки, а ти боїшся. Ні, пішли! — потягнув його за руку.

«Не може дідо бути завжди злим», — тільки-нo подумав, і спливла в моїй пам’яті вже й не така давня ніч.

…Це було у першу повоєнну осінь. Батько лежав тоді у лікарні — раптово відкрилася рана. Під вечір, коли мати порала худобу, до нас зайшов дід. Мати як стояла посеред двору, так й оціпеніла з дійницею в руках. Старий підійшов до неї, зупинився якось непевно у кількох кроках, зняв капелюх і притулив до грудей. Вчепившись поглядами, вони довго насторожено дивились одне на одного. Невідомо, доки тривала б ця мовчанка, коли б не дихнув вітер і пізній плід, що забувся на груші з кінця літа, не зірвався б з гілки й не гепнув у дійницю. Молоко порхнуло навсібіч, обдавши маму білими бризками. Вона зойкнула з несподіванки й ледь не випустила посудину з рук.

— Це я, Магдалино, — нарешті глухо сказав дід.

Мати відставила дійницю на землю й, опустивши руки, стояла мовчки і безпорадно.

— Це я, — повторив дід, — батько твій, по чоловіку, сину моєму, батько.

— Бачу, аякже, бачу, — добулася на слово мати. — Хіба ми вперше