Читати книгу - "Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери"

ось головний стратегічний удар, куди пильно мітив Лєтрик.

А Ногавичка йшов поруч і дякував у душі тій вранішній пророчій хвилині, коли Клара задумала огріти його у спину. Зараз завгосп уже й сумнівався, чи не було це вранці насправді “знамено Боже”.

Однак суперечливі думки швидко розвіялися — із прибазарної площі халабуда на колесах зникла, а разом з нею і Клара.

— Вуйку! — кинувся Ногавичка до гончаря, з якого недавно так тішився. — Куди поділася будка?!

Вусань невдоволено підняв повіки, що солодко дрімали на сонці, і пробасив:

— Яка будка?

— Ось тутечки, недалеко, ще годину тому стояла. Така на колесах, із залізним кільцем на задній стіні. Я козу до неї прив’язав.

Гончар якусь хвилину отетеріло дивився то на завгоспа, то на Лєтрика, а потім розгонисто і смачно засміявся на всю площу.

— Яка будка?! — слова ледь проривалися крізь густий сміх. — То ж автобус, машина, що людей возить по місту! А козу бачив, бачив, як бігла за автобусом!… — гуло і хрипло із грудей.

…Розбита невдачами, але нескорена духом, прирічанська місія сиділа у затінку високого старовинного будинку неподалік хлібного магазину. Сюди раз у раз вітер доносив щемливо пахучі запахи, які не так впливали на душевний стан, як на голодні шлунки.

— Петре Степановичу, — видобув тяжко знову ж таки з глибини не душі, а шлунку Лєтрик, — ви там про рубля говорили. Може, хоч по хлібині вийде?

Ногавичка, немов Цезар перед Рубіконом, довго мовчав і мислив. Потім підвівся.

— Пішли. Є мудра думка. Будемо ситі!

І по дорозі до магазину виклав план, який негайно був одобрений і затверджений головою місії.

Невдовзі завгосп і Лєтрик із виїденими зсередини свіжими хлібинами прямували базаром між довжелезних столів. За ними жінки жваво торгували молоком, сиром, сметаною.

Завгосп довго примірювався до кого підійти. А потім, перехрестивши у думках себе і Лєтрика, мигнув своєму начальнику і рушив до старенької бабусі — так безпечніше.

— Лийте лиш, бабо, сметану, — не торгуючись, із виглядом купця-товстосума, мовив завгосп і простягнув порожнину хліба. Старенька, певне, нічого не збагнувши, поспішливо взяла зі столу один із дзбанків і вилила у хлібину.

— Ой, перебачаюся, почім у Вас сметана? — заклопотано спитав завгосп.

— Сім рублів один глек, — догідливо усміхнулася бабуся.

— Ой, йо-йой, бабо! — вирячив здивовано очі Ногавичка. — Беріть ви собі за такі гроші сметану назад.

Старенька хотіла було поторгуватись, але невмолимий завгосп уже переливав сметану у глек — звичайно, добру її половину увібрала скорина свіжого хліба.

Можливо, план операції і увінчався б успіхом, проте трапилось непередбачене. У Лєтрика природою був вкладений загалом великий талант. Згадаймо, бодай, як Ілько зумів перед міліціонером за одну мить перетворити войовничу сцену у слізне братання. Однак, стомлений дорогою, виснажений голодом, на цей раз талант задрімав і мирно собі хропів у Лєтриковій голові. Побачивши, як хутко вправився Ногавичка із своїм задумом, Ілько, замість того, щоб підійти до когось іншого, попрямував до тієї ж бабусі.

Старенька, роззявивши рота, оніміло дивилась, як Ногавичка прямує поміж столів, а тут Лєтрик:

— Лийте, бабо, сюди! — простягнув і свою виїдену хлібину.

Стара метко вихопила із відра сметани варіху і щосили заліпила самовпевненому покупцеві межи очі. Доки Лєтрик протирав обличчя, бабуся, розмахуючи руками, пронизливим голосом репетувала на весь базар:

— Злодії!!! Ратуйте, люди добрі, ратуйте!!!

Ілько щосили дременув услід за Ногавичкою. Тут завгоспові треба було набрати терпіння і йти собі спокійно. Але страх сильніший за здоровий глузд. Він підхопив Ногавичку за ноги і щосили поніс між рядами.

— Рятуйте!!! — не роздумуючи, де злодії, кричали перелякані жінки.

Якийсь кривий дід підставив Ногавичці під ноги палицю, і славний прирічанець простягнувся кілька метрів на череві по землі.

Лєтрик, що шалено мчав за Ногавичкою, спіткнувся об розпростерте тіло і сам полетів. А далі, не розбираючи, де злодії, а де чесний народ, продавці і покупці лупили один одного чим попало. Особливо старався кривий дід.

Скориставшись метушнею, Ногавичка вужем виповз з-під купи тіл і, не розбираючи дороги, прожогом вилетів із базару, далі дременув вулицями.

Вже хотів було зупинитись, коли за спиною загупали бруківкою чиїсь металеві кроки.

“Здоганяють”, — майнуло в голові.

І поніс страх далі вуличками, перевулками. А гупотіння все ближче. Зібравши останні сили, Ногавичка влетів у якийсь двір, хряснув за собою хвірткою і впав, знеможений, під ворота. Не встиг перевести подих, як у хвіртку затарабанили.

“Все!” — подумав завгосп.

І вмить перед знаменитим прирічанцем промайнуло все його свідоме і несвідоме життя.

— Господи, дай хоч легкої смерті! — глянув скорботно у небо.

— Петре Семеновичу, — почулося з вулиці тяжке дихання Лєтрика. — Та відчиніть же, пустіть і мене.

Однак Ногавичка не встиг відкрити Лєтрикові браму в рай — із-за рогу будинку, погойдуючи ситим черевом, повільно виліз величезний, як теля, псюга. Загарчав погрозливо і попрямував до воріт.

— Я не кусаюся, — щиро зізнався собаці Ногавичка. — Не бійся мене, добра псино, — приклав у знак своїх мирних намірів до серця руку.

Однак, якщо все живе й пішло від Бога, то собака достеменно від чорта. Пес і не заглянув у душу завгоспові. Оскалив зуби, гаркнув і стрибнув, а Ногавичку в одну секунду якась невідома сила викинула, немов м’яч на гостроконечну огорожу, до всього ще й обплетену колючим дротом. Не встиг завгосп зойкнути, як руки Лєтрика уже потягли його до себе на тротуар.

Радіючи з такого щасливого кінця, Ногавичка неспогадано із жахом помітив, що добрий шмат його модерних штанів із гербом покійниці-монархії переможно розвіюється на одному із списів огорожі. Глипнув перед себе — все ніби гаразд. І тільки коли відчув, як вітер північний змінних напрямків починає допікати місце, яке ледве пережило канчуки мадярських і чеських жандармів, зрозумів усе.

— Будь добрий, зніми, — показав Ількові на шмат штанів, що стирчав на огорожі, — може, стара пошиє хоч сорочку Йоськові.

Сам же зняв піджак, закрив ним пробоїну і пов’язав рукави на череві…

На щастя, метрів зо двісті від злощасного двору, розкинувся старий, зарослий, давно вже не доглянутий парк. Туди й вирушила прирічанська місія.

Тільки зайшли у зарослі бузку, Ногавичка закам’янів. Запитуюче глянув на Лєтрика, мацнув себе з лівого боку і полегшено зітхнув.

— Слава тобі, Господи, хоч гроші не загубив.

— Які гроші? — поцікавився Лєтрик.

Одразу збагнув завгосп, що дав маху, але відступати, та ще й у порваних штанях, було уже нікуди.

— Розумієш, Ільку, — дурнувато усміхнувся, чинячи із себе такого собі простачка. — Від рота скибку урвав, копійку до копійки складав, аби Йоськові костюм нині купити. Сором на все село: син завгоспа, а ходить