Читати книгу - "Сад спочилих котів"

вештайся довкола замкнених воріт. Тим часом кігті звіряти роздирають абдалові тіло. Ось-ось дістануть до кишок. Звіря потрібно негайно нагодувати, інакше хай як його лупцюй та хапай за шкіру на загривку, щоб викинути, анічого не зміниться; абдал давно відмовився від цих методів, не раз перепробувавши їх за багато років.

Він забився в одну з кам’яних виїмок, видовбаних пообіч воріт.

Всі, хто ночував у караван-сараї, вже спали на своїх тапчанах, радше схожих на столи. Тапчани вони не позастеляли, а закуталися в покривала, які подіставали з металевих істот; деякі з них були схожі на ковдри, деякі — ні. Один із тапчанів стоїть порожній, однак на краю, біля ніжки, лежить зібгана ковдра. Мабуть, чоловіка, який на ньому лежав, не бере сон. Він підвівся, тиняється в пітьмі.

Спочатку цей чоловік тинявся серед поснулих, потім вийшов надвір поглянути на сторожу. Його ще можна назвати молодим: волосся та борода не посивілі, плечі не опущені, спина випрямлена. Хоча, якщо зважати на його безсоння, то й молодість для нього позаду.

Саме він бачив, як у вечірній заграві абдал самотньо збивав куряву на безлюдному шляху. Власне, це він, коли замикали ворота, повідомив господарю караван-сараю, що кілька хвилин тому бачив когось на дорозі, і просив ще хоч трохи потримати їх відчиненими. Проте господар живе в тому самому часі, що й абдал. Йому дали наказ: до заходу сонця всі ворота зачинити. Нічим не зарадиш.

Тепер чоловік шукає спосіб, як провести всередину абдала, котрий, мабуть, уже добрався до воріт. Тому й дивиться на варту.

Щоб провести абдала всередину, йому потрібно знайти тріщину у стінах караван-сараю, яка з’явиться тут через багато років, через цілі сторіччя потому. Однак наразі в караван-сараю тільки одне слабке місце — куток у колоні арки, що тримає головну вежу посеред двору.

Він вештається. Скрадається повз мури та попід аркою, щоб його не помітила сторожа. Врешті-решт він знаходить те, чого шукав.

Стіни караван-сараю міцні, неначе у фортеці. Однак там, де його головна частина зливається з боковим муром, що огороджує двір, ґрунт чомусь трохи осів, а один з тих каменів, що при самій землі, ледь-ледь хитається. Проте, щоб з цього місця утворилася тріщина, потрібні щонайменше сотні років. Чоловік же разом зі своїми друзями, заледве переступивши поріг цього караван-сараю, що стояв на широкій рівнині поміж горами, одразу опинився в його часі, де й лишався закритим — у часі абдала, що тупцював за ворітьми, вочевидь, здригаючись від холоду, як і він.

Але… Зненацька… Чоловік буде приголомшений. Адже в мурі утвориться тріщина розміром з людину, і хтось в одязі абдала проникне в двір, щось тихо шепочучи запорошеним у степу голосом.

Аби зрозуміти цей шепіт, чоловік докладає таких розумових зусиль, ніби читає якийсь давній текст. Коли ж абдал, беззвучно віддалившись, підходить до частини будівлі, де сплять люди, він і хоче наздогнати його, і водночас має подумки скласти почуті слова в такі речення: «Я довго оглядав мури, врешті знайшов ту нову тріщину. Спочатку її не було. Так, наче потім з’явилася». Ось чому зараз абдал складає хвалу Богу.

Наздогнавши дервіша, чоловік не дивиться на нього. Він думає про те, що той голодний; біжить до свого тапчана, дістає з торби, що в узголів’ї, загорнені у прозорі шматини скибки хліба з сиром та м’ясом між ними, несе йому, простягає…

Та абдал замість того, щоб класти їжу до рота, підносить її до пояса. З-під запилених складок висувається чиясь мордочка з двома лапами. Нижню частину звіряти не видно. Але воно потроху згризло всю їжу між цими мордочкою та лапами…

Чоловік приголомшено дивиться на абдала. Той же вперся очима у звіря, яке їсть, і мовчить. Те, мабуть, уже наситилося, бо знову забилося за пояс, маленький кусень хліба впав додолу. Тоді абдал нагинається, піднімає його, обдмухує та кладе до рота. Чоловік простягає йому ще скибку хліба. Мовчки бере її абдал та, сівши скраю на вал, що тягнеться вздовж муру, починає поволі їсти, важко пережовуючи. Либонь, у нього в роті не залишилося жодного зуба.

Храп тих, що поснули, котиться хвилею: то наростає, то вщухає. Чи так само гудуть і тутешні вітри? Абдал жує. Чоловік дивиться на нього.

Потім чоловікові стало замало місячного світла, він пройшов попід аркою в частину, відведену для відпочинку, наблизився до свого тапчана, дістав із торби ліхтар і, вже присвічуючи дорогу, впевненими кроками повернувся до абдала.

У жовтому сяйві ліхтаря він почав малювати портрет абдала, який пережовував хліб. Руками. У повітрі. Він малював портрет абдала руками в повітрі. Не відриваючи від абдала очей. Портрет поволі набирав форм, абдал же під його штрихами поволі сплющувався.

Чоловік, мабуть, вирішив закінчувати портрет, бо опустив на землю ліхтаря, якого тримав поміж колін, і, ніби зібравшись насунути на сплющеного абдала рамку, узяв його й також поклав на землю. У сяйві ліхтаря, яке било збоку, він на мить задумався, де поставити підпис, відтак дістав із кишені якесь довге, наче рожен, знаряддя, схоже на скульпторський різець. Приставивши його абдалові до здухвини, він почав виводити підпис. Тоді трапилося щось зовсім неочікуване: чоловік ще не завершив підпису, як абдал розтулив беззубого рота, і, навіть не розпрямившись, майже не ворушачись, так закашляв, що чоловікові вуха розривало на шматки. Він відірвав різця від абдала. Але це не допомогло. Кашель перетворився на блювоту. Спочатку довкола почав розлітатися пережований хліб, потім — чорні згустки крові, за ними — частинки легень, чорні та закривавлені.

Переляканий чоловік утік від дервіша. Навіть забувся прихопити ліхтаря. Заледве добрався до свого тапчана і з головою заліз під ковдру. Тільки коли серце трохи вгамувалося, він прислухався довкола. Кашель давно втих. Не було чути й блювання. Незабаром знадвору, ніби наближаючись, залунали кроки. Якийсь дитячий страх, що роками таївся на дні його душі, раптом підвів голову. «Іде господар караван-сараю, він виявив мій підпис і зараз звинуватить мене…», — злякався чоловік. Але люди, а точніше, кроки, віддалилися. Мабуть, це була нічна варта. Серце стихло, усе заніміло й надворі. Пригода досі не вкладалася чоловікові в голові. Здавалося, йому те все наснилося.

Але… Зненацька… Якісь гострі-гострі штуки вп’ялися йому в ноги. Він почав їх виривати. Навіть не бачачи, не дивлячись, він уже знав, що це. Чоловік обома руками щосили здавив звіряті горло, сам же закричав, скільки стало голосу. Розбуджені люди поприбігали. Примчалася варта разом із господарем караван-сараю. Тварину заледве відірвали від його стегна; крізь пошматований одяг сочилася