Читати книгу - "Зашморг"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Гадаю, вам і справді треба виспатися, — кажу я Жилкіиу. — У нас і поспите.
— Це ж іще навіщо? — цілком щиро дивується Жилкін. — На кий я вам здався?
— Рано нам іще розлучатися, Жилкін, — стримано кажу я. — От проспитесь, дасте мені відповідь на всі запитання — і тоді розпрощаємося. А зараз запитувати вас, я бачу, марна річ.
— Ні, зараз питай! — впадає в амбіцію Жилкін і навіть притупує ногою. — Цю ж мить! Хочу у себе вдома спати, зрозуміло?
— Ну добре. Чий костюм продавав?
— Ех, мать твою так! — несподівано вигукує Жилкін. — Та хіба я не хрещений, абощо?! Петька дав! Петьчин костюм! Мені з нього тільки десятка належить.
— Де ж він зараз, Петька цей?
— Залізницею покотив. Служить він на ній.
— А живе де?
— Та у квартирі чотири, де ж іще йому жити! З Надькою зі своєю, з вовчицею, простіше сказати.
— Коли ж він вам цей костюм передав?
— Коли?.. Почекай, почекай… — Жилкін болісно кривиться і ворушить губами, потім, для певності, починає загинати пальці. — Виходить, три дні, як він мені його видав.
— Три дні тому? Та три дні тому він не міг удома з'явитися. Він тиждень уже як поїхав, — кажу я, зітхнувши. — Подумайте ще раз як слід. Може, ще когось назвете?
— Їй-богу! — щиро кричить Жилкін і б'є себе затиснутою у кулаці кепкою по грудях. — Петька дав! Раненько прийшов, з ліжка мене стяг, ще й випили ми з ним і закусили… Цими… як їх?.. Ну, еге ж! Гранатами. Він на тій же лінії, що і Надька, мотається, на Азію, простіше сказати.
Жилкіна я передаю Володі Гракову, потім доповідаю про все, що сталося, по телефону у прокуратуру Вікторові Анатолійовичу. Тепер треба офіційно оформити вилучення у Жилкіна краденого костюма і його показання з цього приводу.
А попереду у мене ще одна важлива справа.
Я їду до районної поліклініки, де лікувалася Віра Топіліна, і розшукую її дільничного лікаря. Валеріан Панасович Дубинін — огрядний старий із старомодним пенсне на широкому, вкритому склеротичними прожилками носі і з дуже лагідними, трохи сумними очима. Втім, зараз вони зовсім сумні. Йому по-справжньому шкода Віри.
— Мила дівчинка, — каже він, задихаючись. — Так-так, вона, звичайно, хворіла. Виразкова хвороба. Дуже гидка річ, скажу вам. Дієта, болі, навесні і восени загострення.
— Але це все ж таки не така хвороба, щоб… зневіритися і зважитися, правда, Валеріане Панасовичу? — запитую я.
— Бог з вами, — змахує він пухкою рукою.
— І ніяких інших захворювань не було?
— Абсолютно. Ну, звичайно, нерви. Останній рік-півтора почав помічати. Але вона, звісно, не скаржилась. Потаємна дівчина, вся в собі. Людям з такою вдачею, я вам скажу, особливо важко живеться. І ще — горда дівчина та справедлива. Одне слово, рідкісна душа, повірте. Ах, яке нещастя, яке нещастя…
— Ви давно її знаєте? — запитую я.
Валеріан Панасович зітхає:
— Я на цій дільниці вже двадцять сім років. І матір, Наталію Максимівну, добре пригадую. А от батька, признатися, не запам'ятав. Як Віра, молодша, народилася, так він мало не через рік накивав п'ятами.
— А Ніну, звичайно, знаєте?
— Ну як же! Рік як заміж вийшла. У Подольськ до чоловіка переїхала.
— Ми не знаємо, як її розшукати. Треба ж повідомити їй про те, що сталося.
— Та дуже просто. Я вам адресу дам. Вона мене якраз з минулим святом вітала, листівку надіслала. Тільки от… — Він нерішуче замовкає і з тривогою дивиться на мене. — Як їй сказати? Це ж травма яка… Хоч Ніна, скажу вам, зовсім не сентиментальна. Справжній прагматик, якщо хочете. Дитя часу, так би мовити. Характер, до речі, прямо протилежний Віриному. Вірочка вся була в небіжчицю-матір: тиха, лагідна, душевна, тонка. Її винятково добром та ласкою виховувати треба було. Так покійна Наталія Максимівна тільки й могла. Так обох дочок і виховувала. А Ніну тим часом треба було строго, вимогливо, навіть суворо тримати в руках. Вона, бачите, не тільки діловита й обачна. Це вже я вам так сказав, щоб не вдаватися в подробиці. Ніна хитра, і заздрісна, і зажерлива. Вона всюди тільки вигоди шукає. Я обох дівчаток добре знаю. Наталія Максимівна не один рік у нас у поліклініці процедурною сестрою відпрацювала. Еге ж, так от Ніна… Вона і заміж пішла, гадаю, не без розрахунку. Чоловік її якусь значну посаду обіймає по торговельній частині… Ну, та гаразд, — несподівано схаменувся він. — То адресок Нінин запишете?
— Неодмінно. Він у вас з собою?
— Звичайно. Я його, як бачите, у книжечку собі переписав. Раптом, думаю, стане у пригоді. І от якраз…
Він, сопучи, лізе під халат і поволі витіпає з кишені піджака пошарпану книжечку, перев'язану тоненьким гумовим кільцем, як коробочка з ліками. Валеріан Панасович, стягши кільце, розкладає книжку на столі перед собою. Багато заяложених сторінок у ній доводиться навіть не гортати, а перекладати. Видно, що служить ця книжечка лікареві з давніх-давен. І ще я помічаю, як багато прізвищ у ній обведено нерівною чорнильною рамкою. У старих людей багато втрат.
Але от Валеріан Панасович упирається товстим пальцем в одну з сторіночок своєї книжки і, не кваплячись, диктує мені адресу Ніни Топіліної. Тобто тепер уже не Топіліної, а Сорокіної.
Що ж, треба негайно передати цю адресу у Подольськ Петі Шухміну і попросити його привезти Ніну до Москви.
З поліклініки я їду до міністерства. Там мені треба побачити Меншутіна, Любу та її подружок, причому. І останніми треба не просто побачитися, а погомоніти відверто.
У кімнаті, де сидить Люба, дівчата зустрічають мене як давнього знайомого. Коли я заходжу, то ловлю на собі їхні тривожні й цікаві погляди.
— Давайте нарешті познайомимося, — пропонує жвава Любина сусідка. — Вас, здається, Віталієм Семеновичем звуть?
— Просто Віталій.
— А мене Ніною. А оце Наталка, цю дівчину звуть Льолею, а цю — Танею, — знайомить вона мене з усіма присутніми і на закінчення говорить: — Скажіть нам, ну що ж трапилось?' Невже Віра справді покінчила самогубством?
— А ви таке припускаєте?
— Ой; ми вже захрипли сперечаючись. От Льоля, наприклад, — вона показує на повну темноволосу дівчину з великими мрійними очима, — Льоля переконана, що на Віру напали хулігани. На неї нещодавно теж напали, прямо в під'їзді. Уявляєте?
— Це жахливо, —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зашморг», після закриття браузера.