Читати книгу - "Зашморг"

тихо вимовляє Льоля, опускаючи очі. — Це просто звірі якісь.

— Ну, а Наталка гадає, що тут любовна драма, — говорить далі Ніна.

Наталка, висока, пишнотіла, спортивна, з високо збитою рудою зачіскою. Вона вперто відкидає підборіддя і, примруживши сірі, яскраво підфарбовані очі, каже:

— Не гадаю, а знаю.

— Що ж ви знаєте? — запитую я.

— Що Віра йому відмовила, і він просто: її вбив, — переконано говорить Наталка і обома руками поправляє свою високу і досить хитромудру зачіску. — По-моєму, цей хлопець на таке здатний: Я їх бачила разом.

— Який хлопець? І де ви їх бачили? — нетерпляче допитуюсь я. — Пригадайте, Наталко.

Вона посміхається і знизує плечима:

— Тут і пригадувати не треба. Ми його всі знаємо. Він з України. Головний механік радгоспу «Приморський». Гарний парубок. Високий, білозубий, із чубом. І шрам на лобі.

— Як же його звати?

— Фоменко, — каже Наталка і знову поправляє зачіску. — А звуть Грицько. Ну, Григорій, сказати.

— І він залицявся до Віри?

— Та не він один до неї залицявся, — зауважує Любина сусідка.

Сама Люба, до речі, не промовила ще жодного слова. Вона якось приголомшено мовчить. По-моєму, у неї зовсім хворий вигляд.

— Але цей найнахабніший, — тим часом заперечує Наталка.

— Та чи був він цього понеділка в Москві? — запитую я.

У відповідь Ніна безапеляційно зауважує:

— Це вже ваша справа — перевірити.

— Ну, а хто ще до Віри залицявся? — допитуюсь я далі.

— Я ще одного знаю, — втручається стримана, серйозна Таня. У неї, здається, однієї тут зблискує на пальці тонка обручка. — Ну, як його?.. — Вона досадливо стукає кулачком по столу. — З Латвії він…

— Освальд, — тихо підказує Люба.

— Еге ж! — полегшено погоджується Таня. — Саме так. Я їх зустріла на вулиці Горького. Він забирав у Віри сумку. Хотів сам її нести. Такий дивак незграбний. Я тепер і прізвище його згадала: Струліс. Ми їхньому колгоспу оформляли машини, пам'ятаєте, дівчата?

— А я ще одного зараз згадала, — несподівано каже Наталка. — Такий рекламний хлопчик. У світлому французькому костюмі. Дуже модному. А краватка італійська, біла, з синіми зірками. Як же його звали?..

У розпалі нашої дискусії двері несподівано відчиняються, і на порозі виростає огрядна постать Меишутіна. Дівчата зніяковіло змовкають. Але Меншутін, упізнавши мене, посміхається і обома руками робить заспокійливі жести, немовби притискаючи всіх вас до своїх стільців.

— Працюйте, працюйте, — каже він поблажливим топом і трохи зверхньо, наче ми виконуємо пряме його завдання. — Не буду вас відривати і попрошу… — він суворо оглядає дівчат, — поставитись до розмови з товаришем з усією серйозністю. — Після цього він повертається до мене і вже зовсім іншим тоном, майже по-дружньому запитує: — Ви потім заглянете до мене, сподіваюсь?

— Постараюсь вас не обтяжувати, — посміхаюсь я. — Дівчата, здається, мені. в усьому, вже допомогли.

— Ні-ні, прошу, — невблаганним тоном заперечує Меншутін. — Все обміркуємо. Це вам допоможе. Отже, чекаю, — рішуче закінчує він і йде.

Дівчата вже так звикли до мене, що не приховують свого ставлення до начальства.

— Душечка Христофорович, — насмішкувато каже йому услід Ніна. — Він завжди чарівний.

— А екстер'єр який, — додає Наталка. — Смерть дівкам.

Але амурні справи товариша Меншутіна мене зараз не цікавлять. У всякому разі, не через нещасливе кохання до нього покінчила з собою Віра Топіліна. І я повертаю своїх співбесідниць до перерваної розмови. Довгенький список «залицяльників» мене не турбує. Непокоїть інше: всі вони, так би мовити, з одного «ряду», всі «спритники», з різних кінців країни, які познайомились з Вірою на її роботі. Невже в неї не існувало інших знайомих? Цього не може бути! Просто якась істотна грань Віриного життя повністю випадає з мого поля зору. Про неї, очевидно, ніхто з тих дівчат нічого не знає, навіть Люба.

Шановний Станіслав Христофорович зустрічає мене нетерплячим запитанням:

— Ну, які наші успіхи? — І широким жестом показує мені на знайоме крісло біля журнального столика.

— Нічого, — кажу я, витягаючи сигарету з простягнутої мені пачки. — Потроху працюємо.

Моя ухильна відповідь зовсім не бентежить Меншутіна, і він починає повчати мене. Недбало, великодушно та солідно, як професор студента, котрий прийшов на консультацію, сам тішачись і пишаючись своєю ерудицією.

Незабаром я помічаю, що його цікавить ще одна тема: що розповіли співробітниці про нього самого. Запитання на цю тему він ставить немовби побіжно, мимохідь, але насторожено вслухається у мої відповіді. Однак поступово він заспокоюється, зрозумівши з моїх відповідей, що я зовсім не цікавився цією вразливою темою. Як і слід було чекати, розмова з Меншутіним нічого нового не дала. Проте прощаємося з ним цілком по-дружньому, і це, по моєму, нам обом уже коштує певних зусиль. Станіслав Христофорович, здається, залишається незадоволений моєю стриманістю.

Виходжу з міністерства, коли робочий день закінчується.

Я вже попередив Гришу Воловича, що ввечері приїду до нього. Ми хочемо, поки що самі, без начальства, зробити деякі попередні підсумки, обмінятися інформацією, думками, посперечатися і взагалі «поваритися» у справі, як висловлюється наш Кузьмич.

Перший, кого я, на свою радість, застаю у тісному; кабінетику Воловича, це Петя Шухмін, який встиг уже повернутися з Подольська. Вдень йому передали по телефону з Москви адресу Ніни Топіліної, тепер уже Сорокіної. Петя побував у неї вдома і повідомив про нещастя, яке сталося.

— Завтра приїде ранковим поїздом, — каже Петя.

Тим часом у кабінеті стає людно. Прийшли всі співробітники, які беруть участь у роботі по цій справі.

— Григорію Олександровичу, а можна мені доповісти? — звертається до Воловича молодий чубатий хлопчина, якого я тут раніше не бачив. Зовсім, певно, зелено поповнення. — Адже ми дещо знайшли все-таки, — запально додає він.

Гриша Волович посміхається, і з цієї посмішки я бачу, що хлопчина йому подобається, він готовий йому багато що пробачити, навіть ось таке вистрибування попереду всіх.

— А чому не Костянтин Прокопович? — усе-таки запитує Гриша, очевидно, з чисто педагогічною метою.

— Він же мені доручив!

— Нехай, нехай, — басить хтось за моєю спиною.

Втім, старого оперативника Сухарєва я знаю давно і поважаю теж давно. Його поважають усі, хто його знає.

— Ну, Володю, давай, — погоджується Волович.

— Значить так, — з піднесенням починає той. — Завдання у нас було складне, як ви розумієте. Знайти тих двох, котрі того вечора опинилися на будівельному майданчику одночасно з Вірою Топіліною та її супутником. Ми зміркували так. Вірніше… — Хлопчина збивається і під добродушні усмішки товаришів, червоніючи, виправдовується: — Загалом… Костянтин Прокопович, звичайно, зміркував.

Так, Сухарєв зміркував. Звідки ці двоє могли забрести на будівництво з. пляшкою горілки, щоб там її, очевидно, розпити? Скоріше за все, вони її щойно купили і квапилися якнайшвидше випити. Щойно купили! І Костянтин Прокопович з