Читати книгу - "Доля людини"

машинку на стіл, порилась у скрині, а через годину моєму Ванькові вже сатинові трусики були готові й біленька сорочечка з короткими рукавами. Спати я ліг разом з ним і вперше за довгий час заснув спокійно. Проте вночі разів чотири вставав. Прокинувсь, а він у мене під пахвою притулився, як горобець під стріхою, тихенько сопе, і так мені стає радісно на душі, що й словами не перекажеш! Намагаєшся не ворухнутись, щоб не розбудити його, а все-таки не витерпиш, нищечком підведешся, запалиш сірника і милуєшся ним…

На світанку прокинувся, не можу зрозуміти, від чого мені так важко дихати стало? А це синок мій виліз з-під простирадла й поперек мене уклався, розкинувся й ніжкою горло мені притис. І неспокійно з ним спати, а от звик, скучно мені без нього. Вночі то погладиш його сонного, то волоссячко на вихорку понюхаєш, і серце відходить, стає м’якше, адже ж воно в мене скам’яніло від горя…

Спочатку він зі мною на машині в рейси їздив, потім зрозумів я, що так не годиться. Одному мені що треба? Окрайчик хліба й цибулину з сіллю, от і ситий солдат на весь день. А з ним — справа інша: то молока йому треба добувати, то яєчко зварити, знову ж таки без гарячого йому ніяк не можна. Але справа не жде. Набрався духу, залишив його під опіку хазяйки, так він до вечора сльози лив, а ввечері втік на елеватор мене зустрічати. До пізньої ночі чекав там.

Важко мені було з ним спочатку. Одного разу лягли спати ще завидна, вдень натомився я дуже, і він — то завжди цвірінькає, як горобчик, а тут щось притих. Питаю: «Ти про що думаєш, синку?» А він мене запитує, сам на стелю дивиться: «Татку, де ти подів своє шкіряне пальто?» В житті в мене ніколи не було шкіряного пальта! Довелося викручуватись: «У Воронежі залишилось», кажу йому. «А чому ти мене так довго шукав?» Відповідаю йому: «Я тебе, синку, і в Німеччині шукав, і в Польщі, і всю Білорусь пройшов і проїхав, а ти в Урюпинську опинився. «А Урюпинськ — це ближче від Німеччини? А до Польщі далеко від нашого будинку?» Отак і базікаємо з ним перед сном.

А ти думаєш, братухо, про шкіряне пальто він так собі спитав? Ні, все це неспроста. Значить, колись його справжній батько носив таке пальто, ось йому й запам’яталося. Адже ж дитяча пам’ять, як літня зірниця: спалахне, миттю осяє все й погасне. Так і в нього пам’ять, наче зірниця, проблесками працює.

Можливо, й жили б ми з ним ще з рік в Урюпинську, але в листопаді трапився зі мною гріх: їхав по грязюці, в одному хуторі машину мою занесло, а тут корова навернулась, я й збив її з ніг. Ну, відома річ, жінки гвалт зчинили, народ збігся, і автоінспектор тут як тут. Одібрав у мене шоферську книжку, як я не просив його змилосердитись. Корова встала, задрала хвіст і пішла вибрикувати по провулку, а я книжки позбувся. Зиму попрацював тесляром, а потім списався з одним приятелем, теж товариш по службі, — він у вашій області, в Кошарському районі, працює шофером, — і той запросив мене до себе. Пише, що, мовляв, попрацюєш півроку по теслярській часті, а там у нашій області видадуть тобі нову книжку. От ми з сином і командируємось в Кошари походним порядком.

Та воно, одверто кажучи, якби і не трапилась у мене оця аварія з коровою, я все одно подався б з Урюпинська. Нудьга не дає мені, на одному місці довго засиджуватись. От коли вже Ванька мій підросте й доведеться віддавати його до школи, тоді, може, і я вгамуюсь, осяду на одному місці. А зараз поки що крокуємо з ним по руській землі.

— Важко йти йому, — сказав я.

— Так він зовсім мало своїми ногами йде, більше на мені їде. Посаджу його на плечі й несу, а захоче пром’ятися, — злізе з мене й бігає обіч дороги, вибрикує, як козеня. Все це, братухо, нічого б, як-небудь ми з ним прожили б, та ось серце в мене розхиталось, поршні треба міняти… Іноді так схопить і притисне, що білий світ з очах меркне. Боюсь, що колись, сплячи, помру й налякаю синка. А тут ще одне лихо: (майже кожної ночі своїх покійників дорогих у сні бачу. І найчастіше так, що я— за колючим дротом, а вони на волі, по другий бік… Розмовляю про все і з Іриною, і з дітками, але тільки хочу дріт руками розсунути, — вони зникають, ніби тануть наочах… І от дивно: вдень я завжди міцно себе тримаю, з мене ні охання, ні зітхання не витиснеш, а вночі прокинусь, і вся подушка мокра від сліз…

З лісу почувся голос мого товариша, плескіт весла на воді.

Чужий, але тепер такий близький мені, чоловік підвівся, простягнув велику, тверду, як дерево, руку:

— Прощай, братухо, хай щастить тобі!

— І тобі щасливо добратися до Кошар.

— Дякую. Ей, синку, підемо до човна.

Хлопчик підбіг до батька, пристроївся біля нього праворуч і, тримаючись за полу батьківського ватника, задріботів поруч з чоловіком, який широким кроком пішов далі.

Дві осиротілі людини, дві піщинки, закинуті в чужі краї воєнним ураганом небаченої сили… Що ж то чекає їх попереду? І хотілось би думати, що ця російська людина, людина незламної волі, все витримає, і біля батьківського плеча виросте той, який, змужнівши, зможе все витерпіти, все подолати на своєму шляху, якщо на це покличе його Вітчизна.

З тяжким смутком дивився я їм услід… Можливо, все обійшлось би благополучно при нашім розставанні, та Ванюшка, відійшовши кілька кроків і заплітаючи короткими ніжками, обернувся на ходу до мене обличчям, помахав рожевою ручкою. І раптом наче м’яка, але кігтиста лапа стисла мені серце, і я поспішно відвернувся. Ні, не лише уві сні плачуть літні, посивілі за роки війни чоловіки. Плачуть вони і наяву. Тут головне — вміти вчасно відвернутись. Тут найголовніше — не поранити серце дитини, щоб вона не побачила, як котиться по твоїй щоці пекуча й скупа чоловіча сльоза…