Читати книгу - "Зарубіжний детектив"

папірець. На «місці події» не хоче полишати нічого зайвого.

— Дуже шкода, капітане, — каже прокурор усміхаючись. — Мені не байдуже ваше майбутнє родинне життя, але справи назад я не заберу. Так що складаймо протокол, доповнюймо свідчення Лукреції Будеску, — поки не з’ясуються всі обставини, справа залишиться у вас…

Моє роздратування згасло. Тепер і мені хочеться чим хутчіш покинути мансарду і взятися до діла.

— А вас не цікавить, капітане, чому я не забираю справи? — запитує навпростець Беріндей. — Наша розмова подобається йому дедалі більше. — З трьох причин: а) присутність ампули; б) зникнення магнітофона; в) зникнення фотографії…

От тобі й маєш, як мовиться, приїхали туди, звідки почали. Колись посміюсь і я, хоч зараз мені не до сміху.

— Чи не замислили ви поліцейського роману під Агату Крісті? — кепкую я.

— А чому саме під Агату Крісті? — дивується прокурор.

— У вас одні й ті самі факти для доведення як «за», так і «проти»… Але манера Крісті має одне вразливе місце. Прочитав дві-три її книжки — і вже знаєш, як діятимуть персонажі в наступній.

Біс його знає, чому мені раптом забаглося ще раз поглянути на портрет коханої Крістіана Лукача! Під спантеличеним поглядом Беріндея я підходжу до столу, беру течку й розгортаю якраз на її портреті. Милуюся дівчиною, запитую себе: «З пам’яті він малював чи з натури?» Лише тепер я завважую на ріжку малюнка ледь помітний підпис художника і дату — 23 жовтня. Цікаво! Намальовано за чотири дні до смерті!

Прокурор поруч мене зачаровано вигукує:

— Як ягідка!

— Може бути, модель насправді не така вже й ягідка… Очі закоханого бачать усе в рожевому світлі…

— Не знаю, не мені судити, — зізнається прокурор, — Вам розмовляти з нею, от і пересвідчитесь, яка вона.

Зненацька почувся якийсь шум. Кидаю погляд на двері — зачинені. Беріндей хоче щось сказати, проте я зупиняю його жестом. Мені здалося, ніби хтось тупцяє під дверима.

— Ви щось чули?

І, не чекаючи на прокуророву відповідь, трьома скоками я вже на сходах. Я не помилився: хтось потупотів униз. Кидаюся сходами, певний, що це той, хто підходив до дверей мансарди. На сходах — порожньо. Вибігаю на подвір’я, роззираюся — теж нікого… І геть нічого підозрілого. Невже почулося? Якийсь час стою на подвір’ї, потім сходжу нагору. Що подумає прокурор? Що мене опосів страх? Але я застаю його спокійним, із цигаркою в зубах: вивчає портрет Петронели Ставру.

— Не чули нічого?

— Та бач, я трохи недочуваю, — признається прокурор.

Він і гадки не має насміхатися, і це мені подобається.

— Ходімо вже, — пропонує він. — Час.

Я зав’язую течку з малюнками і кладу на місце.

— Ходімо. Сподіваюсь, доктор Патріке завершив свій труд. Експертиза вирішить, закривати справу чи ні.

Він ствердно киває. Бігаючи сходами, я страшенно захекався. Невже причулося? А чом би, власне, й ні? Хіба я не людина? Ми виходимо в коридор. Прокурор з цигаркою в руках збирається опечатувати двері. Тут я згадую про службовий туалет поруч із мансардою. Підходжу, натискаю на ручку, двері не піддаються. Наступної миті зсередини лунає жіночий голос:

— Зайнято! Зачекайте трішки!

Беріндей стримано сміється і шепоче:

— Ну що, напав на нові факти, капітане?

З’являється жінка приблизно тридцяти п’яти років і дивиться на пас, як на давніх знайомих:

— Перепрошую красненько, не гнівайтесь, — пояснює вона, — у нас внизу був зайнятий…

Від імені прокуратури відповідає прокурор, мавпуючи її провінційний акцент:

— Ну, якщо вам на користь, то на здоров’я!

Жінка, почервонівши, спускається східцями. Сходимо вниз і ми: двері вже опечатані. Проти дверей кімнати Лукреції Будеску я зупиняюся, але Беріндей підштовхує мене далі.

— Дамо їй спокій! Ходімо спершу до нас, у прокуратуру. Оглянемо там усе пильненько, а потім — до Лукреції Будеску, хай підписує свої свідчення.

Я не маю причин не погоджуватися. І ми рушаємо далі. На першому поверсі помічаю ще один туалет, але тільки в прокуратурі мене осяває здогад: чи не там ховався втікач? Постерігши мою зажуру, прокурор цікавиться:

— Що вас непокоїть, шановний?

Я мовчу. Навіщо йому знати, що в мене на душі?

5

Доктор Патріке чекає на нас у прокурорській приймальні з «Експресом» у руках.

— Що поробляєте, панове? Де це ви швендяєте?

Доктор жвавенько зіскакує зі стільця і йде нам назустріч, ніби він тут господар.

— Розгулюєте десь, а я тут, чекаючи на вас, помираю з нудьги.

Доктор, невисокий на зріст, здається старшим за свої п’ятдесят, проте по-молодечому міцний і жвавий. На язик він вельми меткий.

— Я вирішив особисто ознайомити вас із висновками експертизи, — пояснює він свою присутність у прокуратурі, — бо не така це вже й проста справа, і я подумав: у вас обов’язково з’являться запитання. Чому ви не розшукали мене по телефону?

Він бере зі столу портфеля, розщібує його н дістає документи, яких ми ждемо не діждемося. Оригінал він подає мені, а копію — прокуророві. І дивиться на нас, мов на дітей, яким дали по цукерці.

Я жадібно читаю. Ах, стереотипні вступи, спеціальна термінологія! Ніяк не призвичаюся до них. Аж ось і те, що мене цікавить. Читаю, перечитую ще раз… Зразу ж уражено натикаюсь на формулювання, яке мені досі ще не траплялось: «двозначний випадок». Скоса дивлюся на прокурора — ще читає акт експертизи. Зиркаю на доктора Патріке — чекає, згорнувши руки на грудях. Не можу втриматись і «відкриваю вогонь».

— Докторе, що таке «двозначний випадок»?

— От-от, — підпрягається прокурор.

— Дуже просто — я не можу дійти однозначного висновку, від чого помер Крістіан Лукач — від морфію чи зашморгу. Одне безсумнівне: він помер не від петлі або ж довго висів у зашморгу, задихаючись. Кажу або, оскільки з таким самим успіхом можна висунути здогад, що він помер отруєний морфієм тої самої миті, коли повісився чи був повішений.

Перший підскакує прокурор, наче його вкусила гадюка:

— Як це — був повішений?

Бачачи, як подіяли на прокурора його слона, доктор Патріке задоволено затирає руки її наголошує на своєму висновку:

— Випадок двозначний. Злочин? З таким самим успіхом можна сказати, — самогубство.

— Докторе, не морочте нам голови, або так, або ні! — починає гніватися прокурор.

Я подаю йому знак опанувати себе й заходжуюся методично опитувати Патріке:

— Я бачу, ви знайшли у нього каміння в нирках?

— Так. Попри юний вік небіжчик був така собі фабрика каміння. Судячи з одного каменя, був він у сечовому міхурі, можна твердити, що в нього саме почався напад ниркової хвороби, з жахливим болем.

Я здогадуюся, куди він гне, і хапаюся за здогад:

— Морфій