Читати книгу - "Останній раз"

зручність у тому, що практично через квартал — офіс компанії «Хронос Лімітед». І взагалі, номер оплачений за три тижні наперед, а тут так — довше живеш — менше платиш.

Стандартний номер. Спальня, хол, ванна кімната.

— Я думав, тільки у нас санвузли сумісні, — коментував Антон, обстежуючи апартаменти.

— У них це норма. Та є й такі, де на кожного члена родини — індивідуальний унітаз. Буржуї хрінові! — Льодик бухнувся в крісло.

— Кондиціонер — кайф! Спекота така, що усе плавиться всередині, — він заглянув у холодильник, витяг банку пива. — О’кей, хто хоче? Ну, давайте до справи. А то вам спати треба мінімум добу, поки з часом звикнетеся. Дев’ять годин різниці, це тобі не абищо.

— Я душ прийму, — заявила Віта і зачинилася у ванній.

— Балакати можеш зі мною, — Антон умостився у кріслі поруч, між ними був тепер скляний журнальний столик.

— Хай так, раз ви одна команда, — Льодик видобув із папки, котру захопив з машини, конверт, з конверта висипав на стіл кілька фотографій. — Це клієнт. Грек власною персоною. Фас, профіль, в окулярах. Жив раніше в Брукліні, а як зажирів — перебрався сюди, до фірми ближче. Після замаху на квартирі не живе, номер зняв у готелі, тут недалеко. Дружина з ним мешкає, ось портретик, знадобиться. Звуть Клаудіа, Клавка по-нашому. Вона у нього у фірмі юристом прилаштувалася. Сімейний підряд, мать їх...

— Чого ти собачишся? Хай хоч онуків туди влаштовують!

— Та дістали вони мене, і хлопців усіх теж! Малахову грек поперек горлянки, а ми тут потом стікай! Наче інших справ нема... О’кей, погнали далі. Донька, Лідія. У Каліфорнії у неї бутік у Голлівуді, себто маленький магазинчик одягу. Фотка давня, тільки не думаю, щоб вона знадобилася. Грека і його жінку охороняють хлопці з приватної фірми «Гордон енд Браун», контора солідна. Купив три однаковісіньких «кедді», всі із тонованим склом, усі одночасно з гаража виїжджають, якщо грекові у справах треба. У якому він — ні хріна не розбереш. Усі телефонні дзвінки контролюються, невідомі абоненти відразу фіксуються, у нього дозвіл на це є, теж зв’язки допомогли. Так що вийти напряму і не засвітитися важкувато. Про всяк випадок, — Льодик перевернув фото Селіді в окулярах, — тут телефони: квартирний, офісу, оце — номер факса, раптом знадобиться. Підкреслено — мої координати, якщо терміново знадоблюсь, а на місці мене не буде — знайдуть, там стабільно хтось чергує, хлопці попереджені, в межах розумного, звісно, мене будуть шукати, а хто й для чого — їм до фені. Тепер далі, — на столик лягла пачка банкнот. — Це на гамбургери. Ще треба буде — свиснеш. У гонорар це не входить, це добові, так би мовити. Машину візьмете мою, вона чиста, все одно сьогодні-завтра спати будете, за цей час оформимо посвідчення, фотку приліпити — раз плюнути. Що іще? Стволи потрібні?

— Залиш, якщо прихопив.

Поряд із банкнотами лягла «берета».

— Годиться?

Антон перевірив, переконався, що зброя заряджена, в чудовому стані.

— Теж не засвічена?

— Ображаєш, хлопче!

— Поки що досить. У разі чого ти повинен забезпечити...

— Та знаю, знаю, — відмахнувся Льодик. — Треба буде — ракетну установку припремо. Чого зуби шкіриш? Точно тобі кажу!

— Подивимось, — Антон покрутив у руках «берету». — Все?

— Зажди. Нікого не хвилює, як саме ви приберете грека. Головне — смерть його повинна стати фактом, що не підлягає сумніву. Звичайно, шукати будуть у першу чергу серед наших із вами земляків, і фебеерівці перелопатять готелі, думаю, такий варіант вони теж не відкинуть. Тому бажано знати, коли планується акція з вашого боку, щоб подбати про квитки. Найлегше вам злиняти в той же день. Ментів місцевих усе одно ми зі сліду збиваємо, найнявши виконавців за кордоном. Отож не тягніть. Трьох тижнів повинно вистачити.

— Малахов усе це вже розказав. Не треба сто разів повторювати.

— О’кей, — на обличчі Льодика знову з’явилася дурнувата посмішка. — Відпочивайте. Дружині привіт!

Він ляснув Антона долонею по правиці і вийшов. Антон зачинив двері на замок і повернувся в крісло, замислено почав перебирати фотокартки. Віта застала його за цим, подивилася через плече.

— Нічого мужик. Справді є у профілі щось античне.

Вода з її мокрого волосся падала на глянець знімків.

— Є щось, є... — Антон легенько торкнувся Вітиної руки. — О’кей, як каже наш новий друг Льодик. Піду теж сполоснуся, і будемо спати. Може, уві сні щось корисне побачу...

— Ну, як тобі сценарій?

Це питання Віта поставила на п’ятий день їхнього перебування в Нью-Йорку. Антон чомусь, мабуть, інтуїтивно, побоювався прослуховування, тому в номері обговорювали лише те, що повинні знати всі, а спеціальні деталі узгоджували, гуляючи містом, котре було втіленням країни, інформацію про яку — негативну, а потім — позитивну всотував у себе кожен, народжений в СРСР. Само собою, більше доби вони спали, пристосовувалися до різниці в часі. Потім пристосувалися до Нью-Йорка, що виявилося не такою вже складною справою.

Вони зрозуміли, чим засмоктував Великий Нью-Йорк. І хоча Віта чула думку, що Нью-Йорк — найбільш нетипове місто Америки, що справжні, ортодоксальні американці, не люблять його, Антон, хоча й не бачив типової Америки, готовий був оскаржувати це твердження. Нью-Йорк нічим не здивувати, він переконався в цьому. Наше суспільство дійшло до такого тільки щодо п’яниць та алкоголіків. До них ставляться байдуже. Їхні вибрики нікого не дивують. На них не звертають уваги. Тут можна стрибати на одній нозі по вулиці, грати в баскетбол у сабвеї, співати хором у супермаркеті, ходити влітку в шубі, а зимою в шортах, начепити на голову оленячі роги, а на обличчя — поросячу маску, вити на вітрину ресторану, танцювати на даху Міжнародного торговельного центру, куди свого часу на очах мільйонів глядачів дерся Кінґ Конґ, вечеряти біля приміщення ООН і робити ще безліч усіляких дурниць, окрім публічного заняття сексом, — на твої спроби самовиразитися ніхто не зверне уваги. Ти нікому не потрібний і не цікавий. У всякому разі, Антон зробив такий висновок після дводенного блукання геометрично правильними вулицями Нью-Йорка. Вони пройшлися Бродвеєм, на Таймс-Сквер купили десять листівок, заплативши усього долар, давлячись і підсміюючись одне з одного, з’їли по гамбургеру в «Макдональдсі», пообідали в Чайна-Таун, прогулялися по Грінвіч-віллідж, аби переконатися — балачки про тусовки «блакитних» не зовсім відповідають дійсності, в усякому разі, нема такого