Читати книгу - "Буба : мертвий сезон"

але могла дати голову на відсіч, що він знову неголений і сидить на подружньому ліжку в піжамі.

Останнім часом вона не впізнавала тата. Він нікуди не виходив з дому, хіба що на «службу». Так батько називав свою роботу в телекрамниці. Став неймовірно дратівливим, і рідні з полегкістю зітхали, коли за ним зачинялися двері спальні. Певним чином Буба йому співчувала. Бо з батьками відбувалося щось дивне. Тато чимраз глибше поринав в апатію й знеохочувався будь до чого, зате мама виглядала ще вродливішою. Власне кажучи, удома вона бувала рідко, та щоразу, як з’являлася, любо було глянути на її обличчя, яке променилося від радості. Зате тато дивився на неї все рідше. Він схуд, змізернів, і Буба занепокоїлася, що такі зміни погано позначаться на його роботі в телекрамниці.

Батько й сам цим переймався.

— Через тебе, — кричав він мамі, — я вилечу з роботи! Навіть наш дурний синоптик, котрий, як з’ясувалося, не родич директора, соромиться піти зі мною на пиво!

— Як це — через мене? — дивувалася мама. — Це я прикувала тебе до комп’ютера? Я відібрала в тебе бритву, хороші костюми, бальзам для тіла, дзеркало у ванній?..

— Ти відібрала в мене значно більше! — сопів батько. — Ти позбавила мене радості життя!

— А-а-а, лептопа? — вдавала, ніби не розуміє, мама. — Я ж не лише не забрала його в тебе, а навпаки, купила…

— Так, щоб мене позбутися! — у тата знайшовся кращий доказ злочину. — Щоб мене задурити й відірвати від реальності!

І тоді починала діяти Буба. Останні звинувачення, які лунали гучніше, ніж вітер за вікном, було аж ніяк не легко спростувати. А батьки, помітивши Бубу, готову їм допомогти, негайно перетворювали її на м’ячик, яким поціляли одне в одного.

— Глянь, що ти зробив з нашою дитиною! — навіснів батько. — Останнім часом вона постійно через тебе плаче!

— Це ти нею маніпулюєш! — не здавалася мама. — А плаче, бо бачить, на що перетворився її коханий татко!

— Заспокойтеся! — благала Буба, безпорадно дивлячись на батьків. — Підіть на прогулянку, до ресторану, поїдьте на якийсь відпочинок, полежте під грушами. Поговоріть, нарешті, і нехай усе буде, як раніше…

— Запізно лежати під грушами. Зараз пізня осінь, — заявив батько й зачинився в спальні.

Якби не Бартошова, Бубі довелося б розділити долю Робінзона.

На щастя, домашній острів виявився не зовсім безлюдним. Пані Аня, підперезана своїм квітчастим фартухом, невтомно вигравала на ударних, чи то пак тарілках на кухні, й усміхалася до Буби, закликаючи її бути терплячою.

— Так погано ще ніколи не було, — прошепотіла Буба до Бартошової. — Раніше батьки принаймні сварилися з дідом, а зараз… — вона похмуро замовкла. — Дідусь теж покинув поле бою. Навіть від мене втік…

— Аби не гірше, Бубо.

Бартошова проказала це в недобру годину, бо раптом домофон озвався голосом заплаканої Ольки.

— Є хтось удома? — ридала вона. — Відчиняйте!

— От тобі й маєш, — зітхнула Буба. — Ви були праві, — глянула вона на хатню робітницю. — Завжди може бути гірше…

Олька розчахнула всі двері й демонстративно всілася в крісло, довкола якого зібралася наполохана родина.

— Я вагітна, — ледве вимовила Олька між нападами плачу.

— Гм, — тільки й сказав тато.

— Знову? — мама ще не встигла усвідомити серйозності ситуації. — Я чула, що зараз шиють такі речі для вагітних, які підкреслюють животик. Це чудова ідея, — вихваляла мама легку промисловість. — Немає сенсу приховувати свій стан, бо однаково не вдасться…

— Ти нічого не розумієш! — розсердилася Олька. — Я не хочу бути вагітною! У мене контракт із модельною агенцією!

— То нехай тебе хтось замінить! — думками дідусь був далеко, хоча й стояв поруч, біля крісла.

— У виношуванні дитини? — недовірливо прошепотіла мама.

— Ні, в агенції, — пояснив дід. — Зараз стільки їх розвелося, що роботу знайти можна завжди, — незграбно втішав він Ольку. — У мене в комп’ютері цілий список. Найдостойнішою видається агенція «Розважся просто зараз».

— Ти могла б демонструвати одяг для вагітних, — Буба легенько обняла невтішну сестру. — Там напевне знайдуться сукні й комбінезони для майбутніх мам.

— Та зрозумій ти! — Олька знову розридалася. — Не хочу я бути жодною мамою!

— Ти вже й так нею є, — нагадав онуці дідусь Генрик. — До слова, а де Францішек?

— На балконі-і-і-і, — заголосила Олька.

— Як це — на балконі? — захвилювалася мама. — Нині ж так вітряно. Навіть у прогнозі погоди радили познімати квіти з підвіконь.

— А він не на підвіконні, а на балконі, — Олька гучно висякалася. — Я його прив’язала.

— Прив’язала? До чого? — тепер уже занепокоївся батько.

— До перил, — спокійно пояснила Олька. — Він хотів гратися в індіанців. Я його прив’язала. Інакше не змогла б до вас прийти.

— А звідки тобі відомо, що малий хоче гратися в індіанців? — дід перетворився на Шерлока Холмса. — Він же навіть «дідо» сказати не вміє.

— Він мені показав. На мигах, — Олька витирала очі зашмарканою хусточкою, і тепер її макіяж був достоту як у Маньчакової.

— У мене погані передчуття, — мовив дідусь Генрик. Важко було сказати, що він мав на увазі — становище існуючого правнука чи нову вагітність Ольки.

Неможливо було уявити собі Францішека, якого шмагав на балконі вітрюган, і не зворушитися. На щастя, знову озвався домофон.

— Відчиніть нам! — почувся голос Ольчиного чоловіка, і Буба полегшено натиснула на кнопку.

— Так не можна, — уже з порога почав Роберт. — Доки народиш другу дитину, позбудешся першої, — і він кивнув у бік Францішека. Малий, як завжди, погойдувався на товстеньких ніжках.

— Дідо, — зраділа дитина, побачивши дідуся, а той аж занімів.

— Ви чули? — розчулено скрикнув старий. — Ви це чули?

— Франек мав на увазі мене! — повеселішав тато, дивлячись на онука з любов’ю. — Це я дідо!

На щастя, дискусія не спалахнула.

Усі із захопленням сприйняли перше Францішекове слово й дружно зааплодували. Хлопчика передавали одне одному, ніби якийсь перехідний кубок.

Навіть Олька гордо всміхнулася.

— Я його цього не вчила, — попередила вона.

— А даремно, — пирхнув дідусь. — Бо коли б ти почала його вчити, він би спокійненько через рік чи два вигравав у бриджа. І не лише в садочку.

— От-от, — Олька скористалася рідкісним моментом сімейної ідилії. — Я саме прийшла запитати, чи допоможете ви нам фінансово із садочком.

— Йдеться про тимчасову позичку, — потупився Роберт. — Оля затялася… А я ще стільки не заробляю…

— На що? — утрутився дідусь. — Мужчина, у якого двійко дітей, повинен заробляти на все. Навіть на коханку, — бовкнув він.

— Йдеться про садочок з англійською мовою. І басейном. І карате. І… — Олька перелічувала всі можливі принади дошкільного закладу.

— Як це — з англійською? — дідусь картинно витріщився. — Навіщо дитині, яка не