Читати книгу - "Уріж та його духи"

Місяць до них промовляв, і вітер мав свою вдачу, і воду вони пили з цього джерела. Глибоко-глибоко течуть підземні ріки в тиші і спокої.

Їхні боги продовжують жити в камені, дереві, землі, воді, повітрі. Я тут виросла й відчуваю їх присутність, як і кожен, хто народився й живе в цьому краї. А страх приносить вітер, тому що вітер — це зміни, як добрі, так і лихі, хоча немає таких змін, які знищили б душу Урожа.

Люди приходять і відходять. Люди забувають. Я чую лише відгомін відгомону. Жінка, що вийшла з лісу, стає Матір’ю Божою, Пан в чорному костюмі з блискучими ґудзиками перетворюється на чорта. Хоча його сміх і жарти свідчать, що він належить до тих, кого британці називають фейрі. Давні кельтські міфи демонізуються християнством, якщо їх не можна використати для підтримки релігії. Ми маємо справу з палімпсестом, на якому проступають лише поодинокі літери.

ПАННА З ЖОВТИМ ВОЛОССЯМ

Якщо вам тяжко повірити в ельфів на українській землі, то як же тоді бути з Диким весіллям і Диким полюванням, що їх спостерігають в Галичині й Західній Білорусі? Власне, невідомо, чи це весілля чи переселення, бо мандрівники в святочних строях у супроводі музикантів сприймаються селянами як весільний поїзд, що везе молоду до молодого.

Перед останньою війною в Урожі почали діятись дивні речі. По небу вночі блукало світло й чутно було музику. У підгірському селі не було ні радіо, ні електрики, а з аеропланами люди були знайомі. Одне слово, цим явищам не можна було знайти раціонального пояснення. Люди не знали, що думати, і думали про кінець світу, як завжди буває в таких випадках. Те, що бачив мій дід Григорій Басараб, бачили й інші. Британці чи ірландці назвали б це Великим переселенням сидів (різновид найвродливіших фейрі), яке трапляється надзвичайно рідко, тому що в Урожі ніхто не чув про щось подібне.

Мій дід пас коней за рікою, неподалік від Обочі. Був сам і розпалив багаття, щоб відлякувати вовків. Або світ був тоді безпечний, або мій дід відважний. Зрештою, він уже встиг до того часу повоювати. Але цю ніч він запам’ятав на все життя.

У темряві, освітленій невеличким багаттям, він почув звуки музики, що наближалась, а далі побачив угорі понад землею весільний поїзд. Попереду їхали на конях музиканти, а за ними вбрані у святкові старовинні строї гості разом з молодою — Панною з жовтим, тобто золотистим, волоссям, яке при світлі вогнища засяяло. Процесія пролетіла просто над дідом, знявши вітер, сполохала його коней, а вогонь побіг за нею — на ранок у траві залишилась випалена довга смуга. А потім дивні істоти зникли над Обочею.

Усе.

Я не могла чути цього від діда, бо він помер, коли мені було три роки. Але пам’ятаю, як тягнула до нього руки зі свого блакитного ліжечка, а він називав мене «рудою циганочкою».

Те, що бачив мій дід, не викликає страху чи побожного захвату, як, наприклад, видіння ангелів. Це — глибоко інтимний душевний досвід, що вимиває із повсякденності, розвалює мури звичаїв, обов’язків, правил і навіть здатен зробити нас одержимими. І назавжди змінює нашу свідомість. Після цього вже не будеш таким, як перше.

Чоловік у чорному лякає, але цей страх походить від землі. І ми так само походимо від землі. Проте небо — це щось зовсім інше, і якщо в нас з’являється найменша надія піднятися над землею… Я чула, ніби прекрасні літаючі істоти іноді забирають з собою смертних. Однак мого діда вони не забрали. Він був надто прив’язаний до родини, до звичайного трибу життя. Він навіть не уявляв, що таке може бути — стати одним з тих, хто супроводжує Панну в її небесній мандрівці. Доти, доки вона не звільнить його зі служби. Він лише думав, куди ж вони полетіли, з якого дому в який, з якого краю в який край.

ЗА ДУНАЙ

Вони летіли на своїх конях за Дунай — країну, де немає печалі й горя, де живуть ті, хто прагне бути вільним і ближчим до неба. Хто відчувши твердість й холод мурів, хоче бути легким. Ріка Дунай — межа, яку треба подолати, і звідти вже не буде вороття. Це не Стікс, не Ахерон, не Лета. Багато нас стоїть на березі тієї ріки й дивиться, як відпливають інші.

Не бий ня, муже, не карай,

Не бий ня, муже, не карай.

Лишу ти діти, діти ти лишу,

А сама піду за Дунай.

Сіла на лодку, поплила

Сіла на лодку, поплила.

Правов рученьков, правов рученьков,

Правов рученьков махала.

Цю пісню «Червона ружа трояка» я дуже часто чула в дитинстві, не здогадуючись про її справжню суть. Іноді настає така безвихідь, що хочеться і собі перепливти Дунай. Можливо, я вже його переплила, а може, ще ні.

Ой у гаю при Дунаю

Там музики грають.

Бас гуде, скрипки плачуть

Милий мій гуляє.

Там грають музики, що літають на прекрасних конях, там вічне свято, як на острові Авалон. Альтернатива християнського раю, який треба заслужити терпінням і праведністю. А щоб піти за Дунай, треба усього лише мати хоробре серце. За Дунаєм звільнюєшся від прокляття роду, від карми громади.

Ой горе ж горе

Мені одинокому —

Не перебрести Дунай-річку,

Річку глибокую.

Без віри в країну за Дунаєм, без готовності вмерти, якщо це потрібно, щоб туди потрапити, не можна змінити своє життя.

СОН ПРО АНГЕЛЬСЬКУ ОДІЖ

У мене в узголів’ї висить старий образок, на якому ангел переводить двох дітей через прірву. Я його забрала з хати бабциної сестри, цьоці Касі, коли вона померла. Такі образки призначались дітям. Вони мали їх охороняти від усього злого. У дитинстві в мене не було такого образка. Інші часи…

Одного разу, в дуже важкий для мене час, коли, здавалося, все довкола заливає чорна вода кривди, ненависті й розпачу, зашелестіли складки білої одежі, зовсім поруч. Вони були такі реальні, що я могла доторкнутись до них. Лише край одежі, але то була одежа ангела. Він прийшов, щоб мене захистити. Тому я й пережила цю ніч.

КИНУЛА МОТИКУ

Жила собі в селі Уріж жінка, гарна господиня, побожна парафіянка. От робила щось на городі навесні, як раптом кинула мотику на землю, заголосила, скинула хустку й далі пішла пророкувати: що скоро буде війна, нині сієте, та не буде кому