Читати книгу - "Відлуння: від загиблого діда до померлого"

собі Манфредового Троля, тільки він смикає речі, коли грається, а я – коли нервуюся. Саме в цьому і полягає величезна різниця між нами, незважаючи на однакові дії. Ще в мене значно довші ноги, коротші ніс та вуха і я не вмію їх дотепно вивертати.

Наташа крутила приймач, напевно вірила, що знайде потрібну музику або новини, і чистила срібну браслетку. Це була браслетка, що я подарувала Дереку. Без гравіювання, не тому, що я вважала будь-які гравіювання банальністю, а тому, що просто не могла збагнути, що саме мені хочеться увічнити на браслетці.

На столі також лежав фотоапарат. Наташа майже ніколи з ним не розлучалася. Щоразу намагалася зазнимкувати мене, але я постійно затуляла обличчя долонями. Дерек на це говорив, що я поводжуся, як дружина звинуваченого у корупції та замішаного в секс-скандалі президента або власниця борделю, котрий нарешті викрили компетентні органи, як серійна чоловіковбивця або вчителька, що примушує дітей замість навчатися геометрії вивчати жіночі статеві органи на своєму прикладі.

Наташа Ченські. В неї усе було довге: волосся, ноги, руки, вії. Трав’янисто-зелені очі, такі зелені, що я деколи дивувалася, як це не відчуваю терпкого запаху лугових трав. Якби мені спало на думку зробити їй подарунок, я б не вагалася, обираючи парфумовану воду. Тільки трав’яний запах. Але я ніколи нічого не дарувала Наташі, хоча кілька разів думала про це. Зараз вона була вдягнена в зелений топ турецького штибу зі стразовими кульками на шовкових нитках, я такого ніколи не вдягаю, та джинси. І боса.

Я вважаю, що мою манеру вдягатися можна назвати елегантною, власне, це досягається завдяки простоті форм та певним кольорам. Увесь мій одяг витриманий у прохолодних сіро-брунатних відтінках, ще я дозволяю собі беж. Я уникаю чистих та відвертих, промовисто-яскравих кольорів, навіть таких, як білий чи чорний. Вони видаються мені одновимірними. Для людини, якій важко вимовити «так» чи «ні», такий вибір кольорів є цілком природним, думаю, що мої слова підтвердив би будь-який психолог. Поодинокими та найяскравішими кольорами в моєму гардеробі є брудно-рожевий, серпанково-бузковий та тьмяно-зелений.

Переважно, все це – аксесуари. Вони виглядають на спокійному тлі більшості моїх речей як червоні нитки на зап’ястках шанувальників Кабали. Якби я була птахом і мною зацікавився орнітолог, він би розгубився, постійно фіксуючи на папері мій вигляд. І довіку сперечався б із колегами, до якого різновиду мене віднести: до горобців, очеретянок, соловейків чи жайворонків.

Наташа помітила мене і привітно замахала рукою. Я їй подобалася. Прикро було те, що, навіть за існуючих дереко-обставин, мені дуже подобалася Наташа Ченські. Якби я була чоловіком, я б закохалася у неї до нестями. За мене це зробив Дерек. Краще б було, якби це зробив хтось інший. Я махнула Наташі у відповідь. Зникнення було б дурнуватим вчинком. Загалом, як і ці відвідини.

Наташа простягнула мені руку. «Ти на підборах? Ні? Добре. Я все одно допоможу». Вона втягла мене на баржу. Дуже сильна дівчина. Я подумала, що Дереку приємно з нею кохатися, це трохи схоже на боротьбу, хлопцям подобаються такі речі. «Привіт!» Вона посміхнулася. Я заздрю людям, що можуть так посміхатися, без втручання власної підсвідомості. Як собака метляє хвостом, тому що дійсно тобі радий, а не тому, що сподівається отримати від тебе смаколика. Я можу так посміхатися тільки до тих, кого люблю. Хоча до Дерека я так не посміхаюся, коли я бачу його, моя усмішка безвідносно моїх намірів сигналізує йому: я страждаю без тебе. Жалюгідно. Кому потрібні такі усмішки? Вони не запалять і не зігріють.

«Привіт! Як ся маєш? Виглядаєш чудово… Власне, я до Дерека. Мені конче необхідно з ним поговорити, його немає?» – «Він у каюті, перевіряє електронну пошту. Полює на фотель Гіммлера. Зараз вийде, зачекай. Кави?»

«Я не знала, що Гіммлер був шанувальником фотелів. І не знала, що Дерек шанувальник фотелів Гіммлера». – «Будь-яка хатня тварина любить фотелі», – відповіла на це Наташа, знизуючи плечима. І погляд її при цьому став зневажливо-гоноровим. Я називаю її погляд – «очевидно польським».

Мені здається, що вона зараз ототожнила Дерека з Гіммлером. А ще мені здається, що будь-яка хатня тварина приємніша за Гіммлера. А Дерек, можливо, не приємніший за хатню тварину (тут залежить від того, наскільки приємною є вона), але, вочевидь, є приємнішим за Гіммлера. Однак моя проблема в тому, що я не вмію вести пустопорожні балачки. Ректор університету, де я викладаю, навіть зазначив це в моїй викладацькій характеристиці.

«У тебе очі… я не знаю, як то буде німецькою, але з тобою все гаразд?» – звертається до мене Наташа. Насправді Наташа чудово знає німецьку мову і навіть редагує один вузькопрофільний журнал. Але кожному з нас необхідний захист. Наташа обирає мовний. Хто я така, щоб зневажати її вибір?

Я не знаю, наскільки можу бути відвертою з Наташею. Ні, я знаю, що з нею можу бути цілком відвертою, але мене це дратує. «В мене проблеми з дідом», – кажу я. «Потрібна доглядальниця?» Східноєвропейські дівчата дуже прагматичні. «Вже, мабуть, ні. Власне, він помер», – кажу я. І починаю вигинати пальці так, щоб вони торкнулися зап’ястка. «Мені дуже шкода, – каже Наташа. – Скільки йому виповнилося років?» Почалося. Важко відповідати на такі питання. «Дев'яносто чотири», – відповідаю я. «О», – каже Наташа. Я розумію, що в мене такий вигляд, наче мій дід примудрився вмерти під час свого народження, і я безмежно жалкую за ним.

«Він щось залишив Дереку на згадку про себе?» – питає Наташа. «Що?» – «Ти сказала, що тобі потрібний Дерек, бо помер твій дід, правильно?» В мене немає заперечень. «Я подумала, що він залишив щось антикварне Дереку. То Дерек його знав?» – «Ні, – кажу я. – Навіть я його не знала». – «Дерека?» Про всяк випадок перевіряє мою та свою адекватність Наташа. «Діда», – відповідаю я. Оскільки вона не виглядає дуже здивованою, я починаю пояснювати, що вважала діда загиблим під час Другої світової, а про його цивільну смерть дізналася одночасно з тим, що він, виявляється, до сьогодні був живим.

«І де він був увесь цей час?» – запитує Наташа. Я кажу, що він утримувався в спеціальному закладі і я завтра мушу туди поїхати. «На кремацію». Наташа дивиться на мене з розумінням. «Він залишив після себе кілька речей. Біблію, хасидський капелюх, самовчитель з івриту, картку з двома персиками та написи, які ніхто не може розшифрувати. Хоча предметно я цим не займалася».

«Це речі тих, кого він убив?» – спокійно запитує Наташа, а