Читати книгу - "Ліцей слухняних дружин"

рано чи пізно закінчується, чи не так? Я маю визначитись, але вагаюсь, бо кохаю його…»

Або: «Любий журнальчику! У серйозних стосунках я сильно прив’язуюсь до чоловіка, навіть зациклююсь на об’єкті свого кохання. Намагаюся завжди бути поруч, адже боюся, що на відстані він мене розлюбить! І цим все руйную. Як навчитися не розчинятися у стосунках і давати чоловікові волю?»

Чи таке: «Колись я дуже любила одруженого чоловіка. Заради цього кохання терпіла і вибачала багато… Саме він відібрав у мене здатність кохати! Тепер я не можу зрозуміти, чи люблю я власного чоловіка чи просто звикла до нього? Чи добре мені з ним, чи чогось не вистачає?»

А як вам таке: «Чи буває любов після сексу на першому ж побаченні?!»

Усі ці листи підписані «стрітівськими» іменами — Наталка, Соня, Олена…

Дехто навіть підписався прізвищем.

Який жах! Хіба можна озвучувати свої думки та ще й такі?! Ось що робить невігластво і погане виховання.

Так от. На всі ці листи редакція дає відповіді. Їх ми теж ретельно розглядаємо.

Не знаю, чи варто наводити приклади цих відповідей, адже відповідають на такі запитання такі ж самі стрітки.

Тільки з вищою освітою.

Наведу лише один із коментарів: «Дорога Олено! Мабуть, треба спочатку навчитися бути вільною самій. А це — не проста наука. Адже вам доведеться розвивати власні бажання та вміння висловити і відстояти свою думку. Такі жінки більше приваблюють і захоплюють чоловіків і не забуваються на відстані!

Якщо ж ви завжди знаходитесь поруч із коханим, простежте за власною поведінкою. І тоді зрозумієте, що робите не так.

Боїтеся сказати зайве слово? Киваєте у відповідь на будь-яку репліку? Посміхаєтесь на будь-яку брутальність? Але в такому випадку ви руйнуєте не стосунки, а перш за все — себе!..»

Це — як інша планета. Але ми мусимо добре вивчити її.

Адже це ті ситуації, в яких живуть і наші майбутні кандидати в чоловіки!

Нам же доведеться виправляти ті помилки, до яких їх привчили стрітки.

Що ми робимо на уроці?

Перш за все виокремлюємо «ключові посили» відповідей на ті дурні запитання.

Сьогодні біля дошки стояла відмінниця Уга.

Вона підкреслювала ці «посили» маркером на спеціальній дошці, на яку через проектор було виведено текст відповіді, надрукований у журналі.

Ми вголос підказували їй, чим добряче дратували:

— «Бути вільною самій»!

— «Розвивати власні бажання»!

— «Уміти відстояти думку»!

— «Не руйнувати себе»!

Підкреслюючи всі ці нісенітниці, через які стрітки потрапляють у міжстатеві пастки, ми посміювалися в кулачки.

Судіть самі, як можна бути вільною, коли шлюб передбачає безперечні зв’язки, котрі поєднують тебе з володарем твого серця. Або які власні бажання може мати майбутня дружина, крім бажання догодити тому, хто обрав тебе з тисячі подібних?! Які тут можуть бути «посили», крім вдячності за це?!

Далі пані Вчителька методом «запитання-відповідь» спростовувала міф, створений працівником редакції.

— За яким принципом Статуту можна спростувати перший посил — «бути вільною»? — питала вона клас.

Ми хором відповідали:

— «Вдячність»!

— «Служіння»!

— Правильно. Який ще? — спонукала до подальших роздумів пані Вчителька.

Хор втрачав кілька голосів, але загалом лунав досить впевнено:

— «Терпіння»! І далі все йшло за тією ж схемою: «Розвивати власні бажання» — це гріх «нестриманості», «вміння відстояти думку» — гріх «анти-мовчання».

В результаті вся теорія стрітів руйнувалася нами на наших же очах!

Одне слово, кілька здвоєних пар таких занять добряче відшліфували наші принципи.

Як я вже говорила, наприкінці весни вчитися стало набагато легше і цікавіше.

Ось таким чином ми лише розглядали життєві ситуації, щоб не потрапити в пастку за парканом нашого закладу, і готувалися до канікул.

Певно, окремих слів потребує пояснення щодо нашого літнього відпочинку.

На канікулах ми просто не вчилися, й але нікуди не роз’їжджалися. Куди ж нам їхати, якщо, за угодою і умовами навчання в ЛСД, ми не мали ніяких родинних стосунків поза його межами? Ми були цілком вільні й належали лише собі, а в майбутньому — нашим чоловікам!

Виїжджали на відпочинок по черзі лише наші вихователі та вчителі. Ми ж, старшокласниці, починаючи з восьмого, на цей час ставали ватажками молодших секстетів.

Кожній діставалося по шість учениць молодших класів, з якими ми займалися різними цікавими справами з ранку до вечора.

Шили, плели, купали їх в басейні, вчили їздити верхи на конях, доглядати за квітами і таке інше. Батьки ж і родичі — той баласт, який в майбутньому завадить нам будувати своє життя. Здаючи нас сюди, близькі підписували документ, за яким ані вони, ані ми не мали права на будь-яке спілкування. Нам ніколи не повідомляли, чи живі наші бабусі з дідусями, чи здорові батьки, чи з’явилися у нас молодші брати чи сестри. Ми мали бути чистими перед майбутнім. Ані морально, а тим більше — матеріально, нас не мусили обтяжувати їхні проблеми!

На перших порах саме це давалося нам досить тяжко.

Але згодом ми розуміли, що це — правильно. Що жінка, обтяжена купою життєвих гачечків, перестає бути справжньою жінкою і доброю дружиною.

На перших же заняттях у сьомому класі, коли починалося наше фізіологічне і духовне дозрівання, ми зубрили «психологію батьківських сценаріїв», за якими жили нещасні стріти, і розуміли, що ці родинні зв’язки призводять до егоїзму, залежності, патологічного симбіозу, до невиправданих очікувань з боку батьків і страху їх не виправдати — з боку дітей. А все це скасовує мету ідеального виховання, котре формувалося в ЛСД сторіччями.

Можливо, я ще повернуся до цієї теми. Але ясно одне: батьки «з’їдають» своїх дітей, моделюючи їхнє майбутнє за своїм або (кращим, ніж свій) сценарієм, а діти, тобто дівчата, не можуть повністю віддатися своєму особистому життю і своїй місії, основи яких закладаються в ЛСД…

Отже, наближалося літо.

Ми — наш десятий секстет — перебували у тривожному очікуванні Літнього балу.

Звісно, ми не говорили одна одній ані слова. Особливо уникали розмовляти з брехухою Ліл. Але що ближче насувалася дата, то красномовніше ми позирали одна на одну.

В цих поглядах було німе запитання: чи поліземо на дах цього разу?

Дорогий щоденнику…

Чи сподобається тобі те, що мушу записати? Побачимо…

— Чому ви зі мною не розмовляєте? — запитала Ліл сьогодні перед відбоєм.

Зависла незручна пауза. Як їй пояснити, що вважаємо її, м’яко кажучи, нечесною? Адже чесноти у нас на одному з перших місць!

Всі поглянули на більш прямолінійну з усього секстету, Рів.

Вона струсонула своєю вогняною шевелюрою:

— А як з тобою розмовляти, якщо ти брешеш? Подякуй краще, що ми