Читати книгу - "Ласкаво просимо в Щуроград"

— Загинув, рятуючи зброю. Якщо ми виживемо, то тільки завдяки йому.

Двері здригалися від щурячого натиску.

— Боже, невже їм нема ні кінця ні краю? — спитала Віоля.

— Найжахливіше не це, — відказав полковник. — Найжахливіше те, що ми зосталися самі… Більше нам нема на кого сподіватися… А щури… мені здається, вони вже видихаються… Це їхні останні сили, які вони кинули на нас. Так би мовити, всенародне ополчення.

Капітан вистрілив з автомата по коридору. Ватага щурів, котра мчала сюди, враз розлетілася на всі боки, забиваючись у щілини під стінами.

— Ти бач, які хитрі, — здивувався полковник. — Вже й воювати навчилися.

— Нічого, зараз я їм влаштую веселі танці, — сказав я.

— Не робіть цього. Там у палатах нещасні люди… Вони не врятуються з вогню.

— У нас зосталося не так багато часу. Мусимо якось видобутися звідси, — сказала Віоля.

Полковник потер рукою підборіддя:

— Маємо тільки один вихід… Марко і Віоля зодягнуть білі халати, виведуть божевільних і всі разом вийдуть з будинку чорним ходом. Будинок, звичайно, оточений, але з тамтого боку залізні двері і ледве, чи їх штурмують щури. Ті, що там чатуватимуть, вас не зачеплять, божевільні їх не цікавлять. Лікарі теж.

— Тату, я нікуди без тебе не піду!

— І справді, що це ви надумали? Будемо боронитися до останку, — заперечив я.

— Нічого не вийде. Ми тут у пастці. Те, що я пропоную, дасть можливість врятуватися нам усім, а до того ще знищити тисячі щурів. Я їм сам налаштую пастку. Зараз ми з капітаном розкладемо тут усі наші балони з пальним, усі гранати й пачки з тротилом, з'єднавши все це бікфордовим шнуром. Рівномірно по всіх коридорах. Самі сховаємось у підвалі. Коли щури ввірвуться в будинок, дочекаємося, аби їх набилося сюди якомога більше, а тоді — бабах! Будинок запалає, як стіг соломи. А нам у підвалі тільки шиби висадить.

— А потім?

— Потім ми висаджуємо вибухівкою грати на вікні в підвалі і доганяємо вас.

Віоля подивилась на мене з надією, чекаючи, що я знову знайду, що заперечити. Але тепер мені аргументів забракло.

— Пора, — сказав полковник. — Мусите квапитись, щоб встигнути вивести звідси божевільних. Хто зна, може, вони ще прийдуть до тями після тих заштриків. Ми не можемо кидати їх напризволяще, адже то все були ідейні люди.

Час від часу в нашу розмову вривалися автоматні черги. То капітан обстрілював щурів, що проникали в коридор.

З божевільними особливої мороки не було. Покірно дозволили себе вивести за руки в коридор і терпляче чекали, поки виведемо інших. Ми поводилися з ними якомога обережніше, щоб, не дай, Боже, не викликати у комусь із них страху чи гніву. Та ці нещасні перебували в такому глибокому стані апатії, що я вже зажурився, як ми будемо з ними рухатися через ціле місто. Адже самі вони й кроку не відважувалися зробити.

— Візьметеся за руки, — порадив полковник. — Марко попереду, Віоля посередині. Так ланцюжком і виберетеся звідси.

У двох божевільних були забинтовані голови, це привело мене на думку і собі обмотатися бинтами, аби хтось, хто бачив мене у бою, не розпізнав тепер. Ми вдягли білі халати, а Віоля зав'язалася білою хустиною. Тепер ми скидалися чи то на санітарів, чи то на божевільних.

Полковник вручив нам пістолети, пачки з патронами і ножі.

— Це на крайній випадок. Але надіюся, що до цього не дійте… Зустрінемося за містом, коло річки, де колись були городи. Там тепер повно занедбаних хат. Розташуєте там божевільних і чекатимете на нас.

Капітан тим часом гав не ловив, а хутенько розставляв по коридорах усе, що могло вибухати й швидко запалюватися. У підвалі знайшов кілька великих бутлів спирту і щедро ними полив підлогу.

— Поспішайте, — квапив полковник, — проводячи нас до чорного входу.

Ми відчинили двері, залізо пронизливо заскавуліло, а перед нашими очима з'явився грізний щурячий загін. Зо два десятки одразу ж кинулися нам межи ноги, але полковник уже чекав їх з автоматом. Решта щурів розступилася. Божевільні їх не цікавили, і вони без спротиву давали нам дорогу. Я йшов обережно, щоб, не приведи лихо, не наступити комусь на хвоста. За спиною чулося голосне скавчання й автоматні черги. То щури намагалися проникнути в будинок попід ногами у божевільних. Нарешті я почув, як гримнули двері і постріли вмовкли.

Якийсь щур вибіг мені на плечі й обнюхав потилицю, потім крутнувся туди-сюди і перескочив на рамено мого сусіда. Це був здоровань із бичачою шиєю і неймовірно тупим виразом на обличчі, настільки тупим, що, здавалося, він найбожевільніший з-поміж усіх божевільних. Та коли щур узявся і його обнюхувати, а писком тицьнувся в щоку, божевільний зненацька вискалив зуби й гаркнув так грізно, що бідного щура як вітром здуло.

Поки ми проходили повз їхнє військо, окремі щури раз по раз підбігали й обнюхували нас, але не чіпали.

Раптом усе це море сколихнулося в єдиному пориві так, наче пробігла електрична іскра. Я зиркнув через плече й побачив, що в розчинені двері вливається бурхливий потік щурів. Полковник приймає гостей.

— Зараз він їм всипле, — почулося біля вуха.

Я глянув на свого сусіда і не повірив власним очам: на мене дивилося нормальне людське обличчя. Пропав і слід того дикого вигляду, який іще панував перед хвилею.

— Ви не божевільний? — спитав я пошепки.

— Не більше, ніж ви.

— То ви навмисне клеїли дурня?

— Деколи це корисно. Як бачите, вийшло мені на добре. Інакше б мене нашпигували заштриками до такого самого стану, як і решту.

— Чому ж ви не призналися відразу?

— А хто вас там знає, звідки ви й чого шукаєте? Могла то бути провокація? Могла. От я й…

Щурів у парку все меншало й меншало. Вони затоплювали будинок, вливаючись у нього не тільки дверима, але й вікнами, які для них зоставили відкритими полковник та капітан. Лізли одне одному по спинах, протинаючи повітря своїм їдким пищанням, яке у них, очевидно, заступало бойовий клич. Мчали назустріч своїй смерті, і я мусив визнати, що план полковника виявився надзвичайно вдалим. У першій частині. А ось чи вдасться друга — певності не було.

Пройшовши ще далі, ми побачили на широкому пеньку чотирьох щурів у чорних костюмах. Вони розглядали карту. Довкола пенька чатувало ще зо два десятки охоронців. Усі