Читати книгу - "Ласкаво просимо в Щуроград"

вони зміряли нас зацікавленими поглядами, але з місця не зрушили.

Опинившись нарешті на околиці парку, де не було жодного щура, ми зупинилися.

До нас підійшла Віоля.

— Ви один тут псевдовар'ят, чи є ще хтось? — спитала вона, усміхаючись.

— Думаю, що один… Але, можливо, згодом ще комусь вернеться тяма. Може, познайомимось?

Здоровань назвався Костем.

Щури вже, напевно, заповнили будівлю вщерть, бо виднілися навіть на даху. Кількасот щурів ще сновигали парком, чимало їх було і довкола будинку.

— Чому нема вибуху? — нервувалась Віоля.

— Гадаю, нам треба йти звідси, — сказав Кость.

— Як іти? — обурилась дівчина. — Чи не бачите, скільки ще щурів зосталося в парку? Наші самі не проб'ються крізь них.

— Під час вибуху все це щуровиння розметає по всьому парку. Зчиниться такий переполох, що, заки вони оговтаються, можна буде втекти.

— А будівля не завалиться?

— Що ви? Це ж стара будова. Щоб її зруйнувати, треба добре повозитися. Ходімо. Не забувайте, що ми божевільні, і в місті нас чекає не одна небезпека.

— У місті? — здивувався я. — Хіба після вибуху люди не зрозуміють, що надійшла врешті пора скинути з себе ярмо?

— Не раджу вам намагатися розтлумачити їм це.

Я знизав плечима, не розуміючи, до чого він веде.

І ось у цей час пролунав оглушливий вибух. З вікон і дверей будівлі шугонуло полум'я, висаджуючи рами, охоплюючи все, до чого лиш могло дотягнутися. На даху скупчувалося щораз більше щурів. Вони кумедно стрибали по розпеченій блясі, спиналися на димарі, ковзали й летіли додолу просто в полум'я. Та коли загорілися крокви, всі вони покотилися з даху мертвими.

Попри нас промчало кілька десятків очманілих від жаху тварин.

У повітрі чувся їдкий запах смаленої щетини, горілого дерева й фарби.

— Ходімо, — заквапив Кость. — Ми — божевільні! Беріть приклад, як треба себе поводити.

І справді, якби хтось поспостерігав за нами, то легко б вирізнив з-поміж інших, бо ті, справжні божевільні, жодної уваги на вибух не звертали, а стояли собі, похнюпившись, руч-об-руч так, як ми їх залишили.

Ми вийшли з парку і подалися маленькими вуличками, намагаючись якнайшвидше покинути місто. Хоч як ми старалися обминати людні місця, а все ж таки вибрались на одну вулицю, де чималий натовп школярів слухав щура, що промовляв до них із відчиненого вікна будинку.

Якби ми спробували завернути, то це могло б викликати підозру. Доведеться трюхикати повз тих школярів.

— Громадяни! Вітчизна у небезпеці! — волав щур у мегафон. — Підступні вороги проникли у серце нашого міста. Вони увірвалися в дослідний центр нашого керманича, улюбленого вождя і вчителя. Вони вчинили жахливий злочин, убивши його. Наука втратила визначного вченого, а наша молода республіка — свого батька. Громадяни! Армія щурів понесла відчутні втрати. Не маючи жодної зброї, крім власних зубів і пазурів, ми кидались у вогонь, під кулі й гранати. Тисячі кращих синів і дочок загинули у нерівному поєдинку. Останній удар спіткав нас тоді, коли ми надіялися врятувати нашого вождя. Вороги вчинили жахливу пожежу в будівлі, де знаходилася значна частина нашої славної армії. Всі, хто був у приміщенні, наклали головами. Ситуація зараз непевна і дуже тривожна.

Я звертаюсь до вас, тих, кого ми виховали на відданих патріотів, тих, на кого вся наша надія! Озброюйтесь лопатами, ломами і палицями, створюйте бойові дружини і займайте пости на кожній з вулиць. Ворог мусить бути знешкоджений! Ми, проливши за вас свою дорогоцінну кров, закликаємо тепер віддячити нам за нашу постійну до вас любов і опіку. Смерть ворогам Вітчизни!

— Смерть! Смерть! Смерть! — проскандували школярі.

— Який жах! — здригнувся я.

— При бажанні, як бачите, можна й людину на щура виховати. Подивіться на вікна — хіба там не справжні щури?

У вікнах стирчали люди й слухали щурячі заклики.

Хтось зі школярів показав на нас рукою.

— Це божевільні, — пояснив щур. — Вони для нас нешкідливі. Хай ідуть з миром.

У цей час з одного вікна висунулася чиясь голова в папільотках:

— Це не божевільні! Це вороги замасковані! — заверещало бабисько. — Я помітила, як вони перемовлялися!

— І я! І я помітив! — пролунало з іншого вікна.

— Бий їх! — галайкнув ще хтось.

— Це ті двоє попереду! — крикнула жінка і пошпурила в нас вазоном.

— Команда! Шикуйсь! — пролунав голос щура.

— О, це вже серйозно, — сказав Кость. — Досить вдавати божевільних, ховаймося в браму.

— Тільки не в браму! — підбігла Віоля. — Там нас оточать і не випустять.

У нас полетіло каміння. З вікон кидали вазони, баняки, все, що під руку попало.

— Уперед! В атаку! — волав щур.

— Чого ж ви? — штурхнула мене дівчина. — Виймайте пістолет!

З несподіванки я й забув про нього.

— Ай! — зойкнув Кость, діставши каменем в плече. Я вистрілив у щура, але попав у мегафон.

— Мусимо пробиватися лише вперед, — сказала Віоля.

— Але ж вони шпурляють камінням! — відповів я.

— То стрельніть у них! — крикнув Кость.

— У дітей? — здивувався я.

— Які це діти?! Це щури! Дайте сюди пістолет.

Він вирвав у мене зброю і вистрілив у натовп. Один хлопчик упав, схопившись за ногу. Люди у вікнах заверещали, загрюкали вікнами, ховаючись у сутінках своїх кімнат. Школярі кинулися по брамах.

Щур щось лопотів, але його вже ніхто не слухав. Дівчина прицілилась і одним пострілом збила його.

Божевільні тим часом уже самі трюхикали вздовж стіни, наче механічні ляльки. Ми поквапилися за ними. Кость і Віоля прикривали відхід.

З брам час від часу вилітало каміння і ми мусили пильнуватися.

Я зупинився над підстреленим хлопчиком. Він лежав у калюжі крові, але ще жив. Його тіло здригалося від пульсуючого болю, синіючі вуста шепотіли: „Мам… мам… мам…“ Але в очах, які глянули на мене, я побачив тільки тваринну лють.

— Ви його не врятуєте, Марку, — смикнула мене за рукав дівчина. — Це діти пропащі.

— Але ж вони — люди!

— Ні, це щуренята.

Якась жінка з голосним плачем бігла вулицею і, коли я за якийсь час озирнувся, то побачив її над тілом хлопчика.

Несподівано зо два десятки щурів вискочило з брами і кинулося нам навздогін. Я взяв у Костя пістолет і забив двох, Віоля — ще двох, а решта знову