Читати книгу - "Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм"

земель (якою ніколи не була Київська Русь) і поглинала землі своїх сусідів доти, поки цієї експансії не було зупинено в 1991 р.; на той час вона називалася СРСР. Важливо пам’ятати, що спершу Московія не називала себе Россия; ця назва почала вживатися в XVII ст., а офіційно використовуватися — у XVIII ст. Крім того, слід пам’ятати, що (як недавно вказав Едвард Кінан (Edward Keenan) у своїй статті, яка започаткувала дослідження цієї теми) в Московії не було усвідомлення того, що вона є продовженням Київської держави 1. Немає жодних ознак того, що Іван Грозний або його попередники будьколи розглядали Україну або Білорусь (які тоді перебували під польсько-литовським правлінням) як батьківщину московитів. Отже, поняття «возз’єднання» трьох східнослов’янських народів, яке пропагували російські ідеологи XVIII ст., було винайдене наприкінці XVII ст., і воно не було невід’ємною частиною самосприйняття московитів у XV і XVI ст. Московія зрештою поглинула Україну та Білорусь не тому, що палко бажала возз’єднання (якого не могло бути, тому що ніколи не було жодного об’єднання), а тому, що вона розширювалася в усіх напрямках.

Відповідно, англієць Джайлз Флетчер (Giles Fletcher), який жив у XVI ст., був послом у Московії, а не в Росії, і так він називає її у своїй книжці, «Of the Russe Commonwealth» (1588). Проте для більшості істориків XX ст., які вивчали цей регіон, його Московія та створена пізніше российская империя (царська імперія, в якій домінували росіяни) — є «Russia». Використання цієї назви відволікає увагу від колоніальної природи здобуття земель Московією. Тоді як Русь не була колоніальною державою, московское государство прагнуло бути колоніальною силою, і Россия за правління царів, іншими словами, российская империя, цієї мети досягла. Англійці не називають Індії «Англією»; колонії та домініони мають власні назви, тоді як назва «Об’єднане Королівство» визнає ідентичність колишніх «внутрішніх колоній» англійської корони. На відміну від цього, у міру експансії Московії та держави, яка стала її наступницею — тобто российской империи — такі території, як Дагестан, Естонію, Україну або Татарстан почали називати «Росією» всупереч їхнім демографічним та історичним реаліям. Перефразовуючи Кінана, можна сказати, що з погляду культуролога це лінґвістичне придбання належить до найбільших містифікацій європейської історії.

Прикметник русский може стосуватися России, Руси або московского государства. У кожному з цих випадків він має інше значення. До ще більшої плутанини призвело те, Що у XVIII ст. почав використовуватися прикметник российский — як похідний від слова Россия, яка на той час була імперією. Российский інколи вживався як синонім слова русский в офіційних промовах, однак Катерина II заохочувала до його вживання стосовно неросійських народів імперії. Отже, слово русский стосувалося росіян, тоді як российский — як росіян, так і інших підданих імперії, — звідси й назва Российская империя або, у пострадянський період, Российская Федерация. У сучасній російській мові термін российский, як і раніше, стосується росіян та тих народів Російської Федерації, які не є росіянами, тоді як термін русский — лише росіян. Однак обидва слова перекладаються англійською мовою як «Russian». Оскільки ці слова мають однакову етимологію, може здаватися, що термін российский позначає ніби «неповних» росіян; росіян у процесі становлення; осіб, які в певний природний спосіб пов’язані з Росією. Колоніальна природа імперії таким чином маскується лінґвістичною маніпуляцією. У Радянській Росії були спроби злити ці два слова, оголошуючи слово российский застарілою формою слова русский 2.

Оповідання Івана Буніна «Аглая» є одним із численних літературних творів, які сприяють злиттю цих близьких слів у свідомості іноземних та російських читачів. Сільська дівчина Катерина пояснює своїй молодшій сестрі складні місця російської історії, яку вона вивчала, коли була в жіночому монастирі. Центральним місцем цієї історії є «сумне оповідання про те, як Русь відступила з Києва в непрохідні ліси і болота, у свої маленькі луб’яні містечка, під жорстоке правління московських князів; і що Росія дуже постраждала від бунтів, від усобиць, від диких татарських орд і від інших виявів кари Божої; від епідемій і голоду, від вогню та небесних знамень» 3. У цьому загалом симпатичному оповіданні впадає в око об’єднання понять Русь і Московія та гіркі скарги на тяжку долю своєї країни, скарги, які можуть видаватися перебільшеними для такої успішної країни, як Росія, але які, попри це, є невід’ємною частиною російської політичної культури. Слід відзначити також, що на час написання цього оповідання «дикі татарські орди» належали до російської імперії; збереження пам’яті про їхні колишні звірства не сприяло добробутові татар як підданих росіян. Така неоднозначність у значенні слів, котрі перекладаються англійською мовою як «Russia» і «Russian», призводить до злиття понять імперської зажерливості і національної ідентичності (якщо скористатися висловом письменника Євгенія Анісімова). Анісімов визнав, що для росіян «СРСР», як правило, означає «Росія». Коли віце-президент Академії наук СРСР Євгеній Веліхов почув про зміну її назви (замість радянської вона стала називатись російською), то сказав: «По суті, вона завжди була Російською академією наук» 4. Символічною виглядає титульна сторінка журналу «Наша Россия» (№ 11/35, 1992), на якій написано гасло: «Русь — Россия — СССР — Наша великая Родина» (Русь — Росія — СРСР — Наша велика Батьківщина).

Випуск журналу «Огонёк» за липень 1995 року (№ 29/4408) містить редакційну статтю, написану головним редактором журналу Львом Гущиним, в якій вживається слово великороссы, що було впроваджене у XVIII ст. Це слово містить прикметник «великий», як у радянському національному гімні — великая Русь або Велика Росія. Російською мовою це вказує на географічне розташування, однак основне значення слова «велика» має відтінок важливості, особливо якщо врахувати, що вживається також його антонім — малороссы (яким позначають українців). Ці семантично маніпулятивні слова дають підстави для того, щоб думати, що росіяни є справді «великими росіянами», а українці — «малими росіянами».

Чому ці відмінності важливі? Тому що нехтування ними рівнозначне приховуванню того, як сильно російський колоніалізм пов’язаний із позбавленням народів та етнічних груп їхніх назв. Так само, як ірландці не є «англійцями», хоча вони й були частиною Британської імперії, башкири та дагестанці не є «росіянами», незважаючи на те, що вони є частиною Російської Федерації. Жодна з європейських мов, за винятком слов’янських, не розрізняє значень слів русский і российский та слів Русь, Россия і московское государство. (Щоб уникнути плутанини, яку створюють такі неточні переклади на англійську мову, в англійському оригіналі цієї книжки слово «Russian» береться в лапки, коли воно є перекладом слова российский, на відміну від русский — наприклад, «Russian» Federation).

Третьою характерною особливістю російського імперіалізму, яка дає йому змогу уникнути постколоніальної таксономії, пов’язана