Читати книгу - "Музей покинутих секретів"

«Причина смерти», найвигадливіші медичні діагнози — серцево-судинні, ниркові та всілякі інші недостатності, — власне на те, щоб не зосталося розстрільної цифри. Через двадцять років вигадка стала реальністю (з дотепними вигадками так воно зазвичай і буває!): люди стали в дійсності гинути від того, від чого їхні батьки й дідове — на папері. Цифра внеможливилась остаточно, і ціле покоління позбулося власної, спільної на всіх історії, — а відтак не стало й оптики розгледіти кожного зосібна: люди як люди — жили собі, вмирали, мало як у кого складалося… Був собі непоганий інженер і здібний лектор; помер від медикаментозного отруєння, відмучившись у психіатричній лікарні за фальшивим діагнозом, — і на цьому все, можна зав'язувати поворозочки мертвим вузлом. Потрібен був поштовх — той один, від якого, як у головоломці, все нараз стає на свої місця (переможне ляскання пальцями, підсинений зайчик у шкільному альбомі, заразливо щирий сміх, розпираючий надмір життєвої сили, впакований у людині…), — щоб угледіти того персонажа зсередини і відтак уже без труда побачити, що ним правувало, що вело його до кінця, не даючи відступитись і згодитись визнати чорне білим, як усього тільки й вимагалося: то була непереборна огида до власного страху, фізіологічна незгода дуже здорової й, вочевидь, дуже гордої душі (адже душа так само має свою фізіологію, як і тіло, і не завжди душевна фізіологія збігається з тілесною…) із тим силоміць ущепленим тобі, як вірус, страхом — зростись, ототожнитись. А коли роками носиш у собі щось таке, з чим не можеш жити, часом буває легше розбитись об воду, ніж перестати стрибати.

В ті хвилини над спорохнявілою книжкою я пережила наплив гострого, до зашпорів проймаючого щастя — мов шугонула вгору на дельтаплані: я ним пишалася. Не як батьком, ні, — для того він уже був задалеко в часі, — а як людиною, котрою могла б захоплюватись, якби тепер зустріла. Хтозна-звідколи вже мені не траплялося таких людей (чи вони й направду всі повимерли?!), і незагоджена в них потреба — не конче щоб серед близького оточення, хай би й здалеку, зі сторони, я згодна подивляти й мовчечки, аби було що подивляти! — ця потреба з роками все дужче підсисала зсередини, перетворюючись на щось схоже на авітаміноз або сексуальний голод, — а тут мене немов збризнуло живою водою: як же так, бурмотіла я вголос напівпритомно, як же так сталося, — відклавши книжку, бродила по кімнаті, ніби похапки відшукуючи загублену річ, і знов падала в крісло, невидющим поглядом — на ту саму сторінку, — думка петляла завиванцем, зашпортувалась сама об себе, все не важачись упертись в остаточно чітку формулу: як же так, що я нічого про нього не знаю — і вже ніколи не дізнаюся, нічого не лишилося, жодних свідчень про його життя, яким воно було насправді: він не писав приватних листів, не вів щоденника, не зоставив жодних зліпків зі своєї внутрішньої істоти, по яких я тепер могла би взяти слід, — нічого, крім випадкової позначки на берегах випадкової книжки…

«Оце!!!»

Звідтоді я вірю загубленим дрібничкам — далеко більше, ніж готовим історіям, які хтось для мене вже обпатрав, засмажив, заправив і подав на стіл. Я вірю зацілілим жестам і позначкам на книгах, незумисно підловленим на аматорських знімках мімічним гримаскам і неправильно надгризеним мундштукам: я — детектив Коломбо початку нового століття (не смійся, будь ласка!). Я знаю, що ці викопні рештки загиблих цивілізацій — багатьох-багатьох загиблих цивілізацій, що колись існували під людськими іменами, — не брешуть. Якщо взагалі є спосіб щось зрозуміти про чуже життя (тут своєму власному спробуй дай раду!), то тільки оце («оце!!!»). Все інше ми вже чули, все інше нам уже через вуха ллється, спасибі…

Я ведусь на ці марні порізнені блискітки, як сорока на розсипані коралі. Тобто достеменно так само: підбираю й несу до себе в гніздо. У мене їх уже ціла колекція — мої власні (невпорядковані) нотатки по різних блокнотах (часом на вкладених аркушиках, на концертних і фестивальних програмках, на зворотах прес-релізів, ще на якійсь попідручній рудерії…), відкинуті при монтуванні (поскручувані ґвинтом) обрізки плівки, бозна-пощо бережені з доелектронних часів у коробці з-під комп'ютера, і в самому комп'ютері теж, до речі, повний бардак: от навіщо мені, спитати б, колись надісланий (кепсько відсканований) малюнок померлої від лейкемії прип'ятської дівчинки, якій, на переконання не-вбитих-горем батьків, було вготовано велике мистецьке майбутнє? (Важко сказати, правда цьому чи ні, — дитячі малюнки всі цікаві, на цьому коричневий бегемотик стоїть над синім, скругленим до обрію озером, в чорнобильську передачу малюнок не пішов, не вписався, я хотіла витримати там максимально лаконічний стиль, жорсткий і суворий, без слинення, без розвезькування шмарклів, і мама дівчинки на мене образилась: я одбирала в неї нововинайдене виправдання її життю — роль матері трагічно загиблого юного генія, а що реально могла запропонувати натомість — мертву дитину?.. Але навіть якби не мама, не моє почуття вини перед нею, гадаю, в мене все'дно не стало б духу той малюнок у себе в комп'ютері вбити, і я його навіщось бережу — так, ніби сподіваюся, що він коли-небудь на щось іще придасться…) По суті, всі мої відзняті сюжети починалися й розросталися зовсім не з «теми», як я щоразу глибокодумно вдаю перед продюсером і колеґами, а — незмінно — з якоїсь такої дрібничкової зачіпки, котра чомусь перепиняла увагу, дражнила й притягувала недоступністю схованих за нею чужих тайн, як, бува, далекий вогник людського житла з вікна нічного поїзда: от би підгледіти, хто там живе, що робить, чому так пізно світить?.. В остаточному варіанті, в готовому фільмі ця стартова деталь, як правило, випадала — або цілковито лишившись поза кадром, або, в кращому випадку, мелькнувши десь разок заднім планом, так що лиш мені самій і знати: скромно собі захованим у куточку картини автографом Дарини Гощинської, а чесніше б сказати — пам'яткою чергової моєї поразки, знов-таки, нікому, крім мене, невидної: бо ніколи ще мені не вдавалося — так, як, я відчувала, це можна б зробити: якби намацати затрачений потаємний код! — ні разу не вдавалося по-справжньому щось на тих дрібних камінчиках побудувати, крутонути їх під таким кутом, щоб за одним поворотом усеньке життя людини враз як стій висвітлилося вглибину, і все в ньому стало на свої місця, як у головоломці, — ні разу не випадало правдиве «оце!!!».

Що, розуміється, не значить, ніби треба припинити зусилля.

Іншого методу в мене немає, — звісно, якщо це взагалі метод.