Читати книгу - "Парфуми"

тільки її силует напроти свічки. Певна річ, йому здалося, що він ніколи нічого кращого не нюхав. Але оскільки він знав людські запахи, тисячі запахів чоловіків, жінок, дітей, то не міг повірити, що такий вишуканий запах теж може йти від людини. Звичайно люди пахли нікчемно й гидко. Від дітей тхнуло кислятиною, від чоловіків сечею, їдким потом та сиром, від жінок — прогірклим жиром і несвіжою рибою. Зовсім нецікаво, відразливо пахли люди. І ось Гренуй уперше в житті не повірив своєму нюхові і змушений був закликати на допомогу зір, щоб повірити в те, що відчував. Однак його збентеження тривало недовго. І справді, йому потрібна була тільки мить, щоб переконатися навіч, а потім ще відвертіше віддатися насолоді свого нюху. Він відчув, що ця дівчинка — людина, відчував запах поту під її пахвами, запах масного волосся, рибний запах її статі, але нюхав усе це з величезним блаженством. Її піт пахнув свіжим морським вітром, масне волосся — солодко, мов горіхова олія, її стать — як букет водяних лілій, шкіра — ніби абрикосовий цвіт… А поєднання всіх цих складників створювало аромат такий багатий, такий урівноважений і чарівний, що всі аромати, які Гренуй знав доти, усе, що він створив, граючись, у своїй уяві, тепер перетворилося майже в ніщо. Сотні тисяч запахів, порівняно з цим одним були, здавалося, нічого не вартими. Цей один являв собою найвищий принцип, за яким мали бути впорядковані решта запахів. Він був справжньою красою.

Гренуй зрозумів: якщо він не заволодіє цим ароматом, його життя не матиме більше сенсу. До найменшої деталі, до найостаннішого, найніжнішого відтінку Гренуй мусив його пізнати; йому мало було простої згадки про нього. Він хотів печаттю пам’яті втиснути цей апофеозний аромат у безладдя своєї чорної душі, дослідити його якомога глибше і надалі тільки те й робити, що відчувати, думати, жити внутрішніми структурами цієї чарівної формули.

Він повільно попростував до дівчинки — ближче, ще ближче, ось він уже в піддашші, зупинився за крок до її плечей. Вона його не чула.

Дівчинка мала руде волосся й була одягнена в сіру сукню без рукавів. Її плечі були надзвичайно білі, а кисті рук жовті від соку надрізаних мірабелей. Гренуй стояв, схилившись над нею, і вдихав її запах, тепер ні з чим не змішаний, такий, який він ішов від її потилиці, волосся, з вирізу її сукні і давав йому змогу проникати в себе, мовби м’якому, лагідному вітру. Ще ніколи не було Гренуєві так добре. Але дівчинці стало холодно.

Вона не помічала Гренуя. Проте їй стало боязко, мороз пройшов по шкірі, як буває, коли раптом повертається давній, майже забутий страх. Їй здалося, ніби по спині повіяв крижаний протяг, ніби хтось відчинив двері до величезного холодного погреба. І вона відклала кухонного ножа, зіщулилася й озирнулась.

Побачивши його, дівчинка скам’яніла від переляку, і Гренуй мав досить часу, щоб оповити руками її шию. Вона не намагалася кричати, не зробила жодного поруху, щоб вивільнитись. А він на неї не дивився зовсім, її милого, засіяного ластовинням обличчя, червоних губів, великих іскристо-зелених очей він не бачив, бо, коли душив її, не розплющував очей, думаючи тільки про одне: не втратити жодної крихти її запаху.

Вже мертву він поклав її на землю серед сливових кісточок, розірвав на ній сукню, і струмок запаху став потоком, який затопив його з головою. Він припав обличчям до її шкіри і провів широко роздутими ніздрями від живота до грудей, по шиї, обличчю, волоссю й знову до живота, нижче, до її статі, стегон, до її білих ніг. Він обнюхав її всю, з голови до п’ят, визбирав останні краплі її запаху на підборідді, в пупку, на згинах рук.

Винюхавши її, зів’ялу, до решти, він ще кілька хвилин посидів біля неї навпочіпки, щоб прийти до тями, бо був переповнений нею. Він не хотів втрачати жодної крихти її запаху. Спочатку треба було щільно позачиняти всі внутрішні перетинки. Потім він устав і задув свічку.

В цей час вулицею де Сен уже поверталися додому люди, співаючи та викрикуючи «Vivat!»[3] Нанюхавши у темряві провулок, Гренуй попростував до вулиці де Птіз Огюстен, що, як і де Сен, виходила до річки. Невдовзі знайшли мертву. Зчинився лемент. Запалали смолоскипи. Прийшла охорона. Гренуй уже давно був на другому березі.

Цієї ночі комірчина здавалася йому палацом, а дерев’яне лігво — божественним ложем. Що таке щастя, досі він, виявляється, не знав. Йому був знайомий тільки стан тупого задоволення. Але тепер він тремтів від щастя і не міг спати від повного блаженства. У нього було таке враження, наче він народився вдруге, ні, не вдруге, а вперше, бо досі він просто існував, як тварина, дуже туманно усвідомлюючи себе. Та цього дня він, здається, дізнався, хто він насправді: а саме не хто інший, як геній; і що його життя має сенс, і мету, і вище призначення — не менше, ніж зробити революцію у світі запахів; і що тільки він на всьому білому світі має для цього всі можливості — чудовий нюх, феноменальну пам’ять, а найважливіше — отой вражаючий запах дівчинки з де Маре, в якому, мов у чарівній формулі, було все необхідне для великого аромату, для справжніх парфумів: ніжність, сила, тривалість, багатогранність і страшна, непереборна краса. Він знайшов компас для свого майбутнього. І, як усі геніальні потвори, котрі завдяки певним зовнішнім подіям ступали на шлях спірального хаосу своїх душ, Гренуй уже не відходив від того, що, як йому здавалося, розпізнав і обрав напрямком своєї долі. Він збагнув, чому так уперто й затято тримався за життя: він повинен стати творцем запахів. І не абияким. А найвизначнішим парфюмером усіх часів.

Тієї ж таки ночі він оглянув — спочатку поки не спав, а потім уже й уві сні — велетенську руїну своєї пам’яті. Він перевірив мільйони, мільярди запахів, складаючи їх у певному порядку: гарні до гарних, погані до поганих, тонкі до тонких, грубші до грубших, сморід до смороду, духмянощі до духмянощів. За наступний тиждень цей порядок став ще стрункішим, каталог запахів ще багатшим і диференційованішим, ієрархія ще чіткішою. І вже згодом він міг розпочинати створювати за планом перші запахові споруди: будинки, стіни, сходи, вежі, погреби, кімнати, таємні комірчини… внутрішню фортецю найчудовіших ароматичних композицій, яка що не день розросталася, кращала, зі смаком доповнювалась.

Те, що в основі цієї краси лежало вбивство, було йому зовсім байдуже. Він уже й