Читати книгу - "Повідомлення Броуді"

152
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 10 11 12 ... 22
Перейти на сторінку:
із водопровідною раковиною для прання і кімнатка служниці. У всьому домі не було інших книжок, окрім томика Андраде, монографії про героя з рукописними доповненнями та Іспано-американського словника Монтанера і Сімона, придбаного, бо його можна було купити на виплат і з відповідною поличкою. Жили вони з пенсії, яка завжди приходила із запізненням, і з орендної плати за землю в Ломас-де-Самора — то було єдине, що лишилося від колись обширного маєтку.

На час моєї розповіді старша пані жила з Хулією, яка овдовіла, і з одним з її синів. Вона і далі кляла Артіґаса, Росаса і Уркісу; перша європейська війна, через яку вона зненавиділа німців, про яких знала дуже мало, була для неї менш реальною, ніж революція дев’яностого року і штурм Серро-Альто. З 1932 року вона потроху згасала; загальноприйняті метафори є найкращими, бо лиш вони правдиві. Вона, певна річ, сповідувала католицьку віру, що не означає, що вона вірила у Бога, — який є Одним і Триєдиним, — чи навіть у безсмертя душі. Шепотіла молитви, яких не розуміла, перебираючи пальцями вервицю. Замість Пасхи і Богоявлення вона прийняла Різдво, так само, як чай замість мате. Слова «протестант», «юдей», «масон», «єретик» і «атеїст» були для неї синонімами і нічого не означали. Поки могла, вона говорила не про іспанців, а про готів, як це робили її батьки. У 1910 році вона не хотіла повірити, що інфанта — котра урешті-решт була принцесою — всупереч усім припущенням розмовляє як перша-ліпша галісійка, а не як аргентинська сеньйора. То було на похороні її зятя, де багата родичка, нога якої ніколи не ступала в її дім, але чиє ім’я жадібно шукали у світській хроніці газет, повідомила їй цю бентежну новину. Термінологія сеньйори де Хавреґі лишалася застарілою; вона говорила про вулицю Мистецтв, вулицю Відваги, вулицю Доброго порядку, вулицю Милосердя, дві Довгі вулиці, про Паркову площу і майдан Брам. Родина хизувалася цими архаїзмами, які були для неї природними. Вони казали «східняки» замість «уругвайці». Вона не виходила з дому; мабуть, не підозрювала, що Буенос-Айрес змінювався і розростався. Перші спогади є найяскравішими; місто, яке уявляла собі старша пані по той бік вхідних дверей, либонь, було значно давнішим, ніж те, яким воно стало у той час, коли їм довелося переїхати із середмістя. Возові воли, певно, відпочивали на площі Онсе, а зів’ялі фіалки сповнювали пахощами вілли Барракаса. «Мені вже сняться тільки небіжчики» — то була останнє, що від неї почули. Вона ніколи не була дурною, але, наскільки я знаю, не тішилася інтелектуальними розвагами; мабуть, їй залишалися ті втіхи, які дає пам’ять, а згодом забуття. Вона завжди була великодушною. Пригадую спокійні світлі очі та усмішку. Хто знає, яка веремія пристрастей, котрі палали та вже згасли, нуртувала у цій старій жінці, яка була колись принадною. Дуже чутлива до рослин, чиє скромне безмовне життя було схожим з її, вона доглядала бегонії у своїй кімнаті і торкалася листків, яких не бачила. До 1929 року, коли вона занурилася у дрімоту, розповідала про історичні події, та завжди тими самими словами і у тому самому порядку, наче то був отченаш, і я підозрював, що слова вже не відповідають образам. Їй було однаково що їсти. Загалом вона була щаслива.

Як відомо, сон — найтаємничіша із наших дій. Ми віддаємо йому третину нашого життя і не розуміємо його. Для одних це тільки померки чування; для інших — складніший стан, який охоплює водночас учора, тепер і завтра; а ще для когось — це неперервна вервечка сновидінь. Казати, що сеньйора Хавреґі провела десять років у спокійному хаосі, мабуть, є помилкою; кожна мить із цих десяти років могла бути суто теперішнім, без раніше і потім. Не вражаймося занадто цим теперішнім, яке ми обраховуємо днями і ночами, сотнями листків численних календарів, а ще тривогами і подіями; це те теперішнє, яке ми переживаємо щоранку перед пробудженням і щоночі перед сном. Двічі на день ми уподібнюємося старшій пані.

Родина Хавреґі жила, як ми вже побачили, у дещо двозначній ситуації. Вони вважали, що належать до аристократії, та люди зі становищем їх ігнорували; вони були нащадками героя, але підручники з історії, як правило, замовчували його ім’я. Щоправда, на його честь було названо вулицю, але ця вулиця, яку мало хто знає, губилася десь у глибині Західного цвинтаря.

Дата наближалася. Десятого числа з’явився військовий в мундирі з листом, підписаним самим міністром, який сповіщав про його візит чотирнадцятого. Хавреґі показали цього листа усім сусідам і звернули їхню увагу на гриф і особистий підпис. Потім стали приходити журналісти, які хотіли написати замітку. Їм надали усі дані; було очевидно, що вони в житті не чули про полковника Рубіо. Майже незнайомі люди телефонували, аби їх запросили.

До великого дня старанно готувалися. Натерли воском підлоги, помили вікна, познімали чохли із люстр, наглянсували червоне дерево, відполірували срібний посуд у серванті, переставили меблі і залишили відкритим фортепіано у вітальні, щоб було видно оксамитову накривку для клавіш. Всі сновигали туди-сюди. Єдиною людиною, далекою від цього шарварку, була сеньйора де Хавреґі, яка, здається, нічого не розуміла. Вона усміхалася; Хулія з допомогою служниці прибрала її, наче вона вже була мертва. Перше, що побачать візитери, увійшовши, буде олійний портрет героя, а трохи нижче, праворуч — його шпага, яка побувала в багатьох боях. Навіть у годину скрути вони завжди відмовлялися її продати і мали намір подарувати її Історичному музею. Одна дуже люб’язна сусідка з такої нагоди позичила їм вазон з геранню.

Торжество мало розпочатися о сьомій. Вони запросили всіх на шосту тридцять, бо знали, що ніхто не любить приходити, коли вже горять ліхтарі. О сьомій десять не було ні душі; вони із деякою ущипливістю обговорили плюси і мінуси непунктуальності. Ельвіра, яка чванилася тим, що завжди приходила вчасно, висловила думку, що змушувати чекати себе є непростимою непоштивістю; Хулія, повторюючи слова свого чоловіка, сказала, що запізнення є проявом ввічливості, бо зручніше, коли всі приходять пізніше і ніхто нікого не підганяє. О чверть на восьму люди не вміщалися в домі. Увесь квартал зміг побачити і позаздрити автомобілю і водієві сеньйори де Фіґероа, яка їх майже ніколи не запрошувала до себе, однак зустріли її з бурхливою радістю, аби ніхто не запідозрив, що бачилися вони тільки тоді, коли вмирав єпископ. Президент прислав свого помічника, дуже люб’язного пана, який сказав, що для нього є

1 ... 10 11 12 ... 22
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Повідомлення Броуді», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Повідомлення Броуді"