Читати книгу - "Потапов, до дошки!"

не викликати нападу шаленства, запитав:

— Як же ти станеш кодувати, якщо ти цього ніде не вчився?

— Нехай тупі вчаться, а в мене, Льонько, природний дар. Я це прямо відчуваю, — заявив Женька. — Головне, нам потрібна реклама.

— Де ж ми її візьмемо? — про всяк випадок поцікавився Льонько.

— Якщо пощастить, то у дворі,— загадково мовив Женька.

Вибігши з під'їзду, хлопці побачили біля пісочниці Майку Свиридову, що приглядала за своїм молодшим братиком. Майка вчилася з ними в одному класі й була ходячою енциклопедією «Усе про всіх».

— На стрільця і звір біжить. Он вона, наша реклама, — задоволено потираючи руки, всміхнувся Женька.

Порівнявшись із пісочницею, він недбало кинув:

— Гуляєш?

— А тобі що? — огризнулася Майка.

Вона ковзнула по Женьці поглядом і вже збиралася відвернутися, але той зненацька запитав:

— Чого це ти на мене так подивилася?

— Ніяк я на тебе не дивилася, — відмахнулася Майка.

— Не відкручуйся. Ти що, уже все знаєш? Хто тобі розповів? — допитувався Женька.

— Що розповів? — врешті почала виявляти інтерес Майка.

— Ну, що я екстрасенс.

— Не бреши, — не повірила Майка, але при цьому очі її від цікавості стали круглими, наче об'єктиви фотокамер.

— Я брешу? — щиро обурився Женька. — Мене в академії перевіряли. Льонько, скажи. Мені на удачу закодувати — раз плюнути. Був двієчником — став хорошистом, — розходився Женька. І раптом, наче спохопившись, знітився: — Ой, чого це я розговорився. Знаєш що, забудь. Нікому ні слова.

— Ось чому ти відмінник, — зметикувала Майка, уже не маючи сумніву у правдивості Женьчиних слів.

Женька багатозначно знизав плечима й попросив:

— Тільки ти щодо цього не розповсюджуй чуток, а то почнуть чіплятися: закодуй, закодуй.

— Не бійся, буду мовчати як риба, — пообіцяла Свиридова.

Як і пророкував Женька, у Майчиної «риби» виявився дуже жвавий язичок. Наступного дня, коли нерозлучні друзі з'явилися в класі, їх зустріли гробовим мовчанням. З виглядом людини, далекої від турбот цього світу, Женька прокрокував до парти, підкреслено не помічаючи цікавих поглядів, якими дивилися йому услід. Першою виступила Оленка Синицина:

— Женю, а правда, ти — екстрасенс?

Наче опам'ятавшись від міркувань, Женька обвів усіх поглядом і, витримавши трагічну паузу, приречено зітхнув:

— Так і знав, що це просочиться. І взагалі, що ви всі витріщилися? Екстрасенсів не бачили?

Справити враження на Синицину було не так уже й легко.

— Годі тобі! Краще скажи, слабо тобі Шмигу від двійок закодувати? — з викликом запитала вона.

Маленький, верткий Шмигунов шморгнув носом і буркнув:

— Чого мене? Інших немає, чи що?

— Та тому, що ти в нас найбільший двієчник, увесь клас ганьбиш, — резонно зазначила Синицина.

Женька для серйозності поводив біля Шмигунова руками й заявив:

— Закодувати я можу, тільки для поповнення енергії мені треба дві шоколадки, краще наші, типу «Оленки», а не які-небудь «Снікерси», і… банку пива. Без цього нічого не вийде.

— Ти що, пиво п'єш? — встряла в розмову Майка.

— Екстрасенси, як йоги, взагалі нічого не п'ють. У нас свої методи, — зиркнувши на неї презирливо, мовив Женька.

Клас виявив незвичну турботу про успішність Шмигунова. В одностайному пориві учні зібрали все потрібне для успішної роботи екстрасенса.

Після уроків усі розійшлися додому. Тільки цілитель-початківець його вірний секретар не поспішали піти зі шкільного двору. Вони сиділи на парапеті, похмуро наминаючи шоколадки.

— Може, не треба? — час від часу повторював Льонько.

— Не бійся. Усе під контролем, — заспокоював його Женька, хоча й сам трохи нервував.

Нарешті з дверей будівлі з'явися одинадцятий клас.

— Пора. Сиди тут. Я миттю, — видихнув Женька й побіг до шкільних дверей. Йому не довелося довго чекати, перш ніж на порозі з'явився головний шкільний качок на прізвисько Конан. У нього були такі біцепси, що Рембо міг відпочивати. Конан був особистістю відомою далеко за межами школи. Його побоювалося піврайону й не безпідставно. У потрібний момент Женька підбіг до старшокласника й простягнув банку пива:

— Конане, це тобі.