Читати книгу - "Місто карликів"

так розповідав батько. Інакше не можна. Злякаєшся, кліпнеш — і все, тоді все буде навпаки.

— Переслідуватимуть нещастя?

— Гірше. Така людина приноситиме нещастя всім навколо.

— А собі?

— Собі — ні. Для себе все буде гаразд.

— Але ж хіба може бути щасливою людина, яка приносить іншим нещастя? Це, мабуть, найгірша із покар.

— Ну, я цього не знаю.

— І ти саме тому не хотів зазирати в очі долі? Хіба ж не спокусливо?

— У кожної спокуси є своя ціна і плата. Мені особисто від нечистого нічого не треба. І тому по-справжньому пощастило в житті — я маю тебе.

Софія відчула у горлі клубок чогось густого й солодкого, їй так потрібні були ці слова, щодня потрібні…

— І я знаю, що все моє щастя — з неба, від Господа. І мушу дякувати тільки Йому.

— Але ж хіба жодного разу в житті не виникало спокуси? Такої можливості немає ні в кого, тільки у мешканців Прикарпатська — піди, зачекай, попроси і отримаєш! Бувають хвилини в житті, коли не зупинився б ні перед чим!

— Бувають. Бувало й у нас. Коли вмирала мама… — Орест знову зітхнув так глибоко й важко, що, здавалося, груди розірвуться. Софія обняла його сильніше. Мовчала, хотіла слухати далі. Про це він ніколи досі не говорив. — Коли вмирала… мама… я готовий був бігти не на Щастигору, а… куди завгодно… Не пустив батько. Пішов сам.

— Батько? Не може бути!

Софія не могла собі уявити, щоб Роман Тарасович, розсудливий, виважений, спокійний чоловік, геть не схильний до екзальтованості та будь-чого, що виходить за рамки природного, міг вчинити отаке!

— Але ж він ніколи про щось таке не розповідав!

— Він і тоді не розповів. Просто я знаю — ходив.

— І це не допомогло? Гаразд, не відповідай, і так зрозуміло… Бідолашний тато. Я й сама, мабуть, побігла б на якусь чарівну гору, якби на тому залежалося. Стільки всього в житті було, що… Якби ти раніше розповів мені про цю таємничу місцинку, то не сидів би стільки років у Лондоні — я б тебе викликала наступного ж дня!

— А у тебе б не вийшло!

— А це чому? Немає на світі нічого, чого б я не змогла!

— А цього б не змогла!

— Ну-ну! І чому ж це?

— А тому, що чорт заглядає в очі тільки чоловікам! Жінкам — ніколи!

— А нехай йому! Вже й тут дискримінація за статевою ознакою! Я… Я скаржитимусь! Ми влаштуємо демонстрацію!

— Ой, гріхи мої тяжкії! У мене в хаті — феміністка! Біда на мою сиву голову…

Софія пригладила чоловікове волосся, в якому й насправді більшало срібла, і скосувала оком у бік дзеркала — її власне золотилося без усілякої фарби так само природно, як тоді, коли цей хлопчисько прийшов на другий курс і всівся за другим праворуч столом… Коли ж це було? Скільки років минуло і скільки всіляких подій падало на її голову, а сліду в кольорі не залишало. Дивно. Мабуть, гени.

Розділ III

Сонце несміливо, одним тонким промінчиком, пробралося до кімнати і креслило єдиний дозволений йому шлях — по спинці величезного ліжка до такої величезної шафи, від шафи — до крісла, від крісла — до старовинного дзеркала у масивній дерев’яній рамі. В цій кімнаті наче все було зроблене рукою одного майстра з одного дерева — і шафа, і ліжко, і ця рама — все з темного, колись лакованого, а тепер тьмяного дерева, все різьблене однаковим, трохи дивним стилем — між листям фантастичних дерев у верхніх кутах рами дзеркала, спинки ліжка, ба навіть крісла під стіною посміхалися, ні, радше вишкірялися якісь фантастичні ж таки істоти — фавни чи щось отаке давньо-міфологічне.

Зазвичай на цьому місці подорож сонячного променя закінчувалася, бо далі — він ніяк не міг оминути поверхні дзеркала, такої ж блискучо-сліпучої й зараз, через століття після виготовлення. За знаним усім законом фізики дзеркало заломлювало промінь, відбивало його і…

Далі лунав спершу роздратований вигук, щось на зразок: «Скільки разів повторювати…», на який прибігала спершу молода дівчина, потім жінка в літах, потім накульгувала бабуся… Потім… Потім ніхто.

Сонячний промінь, завжди один і той самий, звик зазирати в один і той самий час до цієї кімнати вже десятки років. У світі змінилося так багато. Тут не змінилося майже нічого. Хіба що старіла й марніла жінка, яка щовечора запинала штори. Старіла, марніла, а потім її не стало. Зате господиня залишилася майже такою ж, якою оселилася в цьому будинку колись, так давно, що й сонце не могло пригадати. Втім, ні. Останніми днями з нею щось коїлося, а що — промінь не міг бачити, щілина між половинками важких штор була занадто вузькою.

Знову ранок. Знову сонце, знову початок чогось, що люди називають світлим.

Вона давно навчилася жити із ним у злагоді. Це колись, у давнину, їм було важко дивитися у бік полуденного світила. Ховалися, запинали вікна. Зараз вона робить це хіба за звичаєм. Сучасний світ має певні переваги — нині нікого не здивуєш темними окулярами у сонячний день, не