Читати книгу - "У черзі за святою водою"

Щодо ідентичностей. Про «Лісову пісню» написано досить багато, цей текст породив велику герменевтику, і кожен автор вважає, ніби саме він знайшов вірне прочитання великого українського тексту. З-поміж споживачів «Лісової пісні» мож­на вирізнити тих, хто здійснює тлумачення, екзе­­гезу цього тексту, хто є, так би мовити, фахівцями — літературознавцями, театрознавцями, філософами чи культурологами; і тих, хто не тлумачить, а просто любить її. Тобто посвячених і непосвячених. Звісно ж, є іще байдужі, але про них ми вже згадували. Кожен посвячений знаходить свої витоки «Лісової пісні» у якомусь із тво­рів світової літератури, який Леся Українка мимоволі наслідувала, з яким у процесі створення свого шедевру полемізувала; кожен інтерпретатор «Лісової пісні» називає її центральний конфлікт — між природою та культурою, між поганством і християнством, між буденним і піднесеним, між низьким Еросом і високим тощо. А непосвячені читачі, особливо читачки, просто люблять «Лісову пісню». Тож облишмо наразі інтерпретації «Лісової пісні», що їх здійснюють літературознавці, філософи, письменники, бо вони все одно не мають артикульованої відповіді, чому цю річ так люблять у народі. Краще згадаймо зараз контроверсійні слова відомої інтелектуалки Сьюзен Зонтаґ, яка вважається одним зі світових авторитетів у галузі культурних досліджень. Вона писала у своїй славетній праці «Проти інтерпретації»: «Як вихлопні гази й фабричні дими забруднюють міську атмосферу, так і виверження різних інтерпретацій мистецтва сьогодні отруюють нашу чуттєвість... Замість герменевтики нам потрібна еротика мистецтва».

Тож звернімося до еротики «Лісової пісні» та спробуймо подивитись, як читають цей текст непосвячені. Нагадаймо відомий усім сюжет, який не так і легко переповісти безпристрасно, не піддаючись спокусі тлумачення. Лісова дівчина Мавка покохала людського хлопця, і не лише покохала, а й виявила активність у побудові їхніх стосунків, руйнуючи стереотипні уявлення про жіночу пасивність і чоловічу активність. А покохала Мавка Лукаша за його музичний дар — за майстерну гру на сопілці. Мавка оселилася в хаті Лукаша та його матері, знов-таки, руйнуючи стереотипи про місце жінки в родині. Лісове товариство Мавки не підтримує її вибору, хтось жаліє, хтось засуджує її. Хатню та польову роботу, на якій тримається селянський побут, Мавка виконує неохоче, бо така робота руйнує її зв’язки з природою, зраджує ліс. Мати Лукаша трактує таку поведінку немилої невістки як лінощі та, щоби позбутися її, адже обряду укладання шлюбу з її сином не було, знайомить Лукаша зі жвавою вдовичкою Килиною. Мавка надзвичайно страждає, передчуваючи лихо. Дівчину кличе до себе володар підземного царства страшний Той, що в скелі сидить, якого бояться всі лісові створіння, дарма що вони є безсмертними. Мавка відмовляється від пропозиції цього інфернального царя, вимовляючи сакральні слова, які є ключовими словами не лише Мавки, а й Лесі Українки: «Ні, я жива, я вічно буду жити, я в серці маю те, що не вмирає!» Не всі знають, що ці слова, які традиційно вживаються на ознаку безсмертя Лесі Українки, є цитатою з «Лісової пісні», хоча самі слова знають усі, хто здобув середню освіту в Україні. А поки там що, Лукаш полонився моторною життєрадісною Килиною і сватається до неї. Тоді Мавка приймає пропозицію Того, хто в скелі сидить, який обіцяє лісовій дівчині забуття від нестерпного страждання.

Лісові сили перетворили Лукаша на вовкулаку, по­мстившись йому за скривджену Мавку. Це змусило Мавку вийти з підземного царства й розчаклувати зрадливого коханого, адже низьке почуття помсти є чужим її шляхетній душі.

Почалася зима, Мавка мала би заснути на зиму, але вона вже не лісова істота, вона потроху перетворюється на людину. Мавка блукає навколо хати Килини й Лукаша, потім перекидається на вербу на їхньому подвір’ї. Лукаш вертається додому, він злий і непривітний. Килина наказує йому зрубати вербу-Мавку, а після його відмови намагається зробити це сама. Цьому запобігає Перелесник, лісовий дух вогню, з яким Мавка кохалася іще в іпостасі лісової дівчини. Перелесник підпалює вербу, а заодно й хату Лукашевої родини. Хата згоряє, згоряє й верба. Лукашева мати й Килина біжать на село за возом, а Лукаш лишається стерегти врятоване майно. Відбувається остання розмова Лукаша і Мавки, яка не вмерла, бо тепер має безсмертну душу. Лукаш сповнений щирого каяття, а Мавка не картає його, вона вдячна коханому і за щастя, і за нещастя, просить його знову заграти на сопілці. Іде сніг, Лукаш, вочевидь, замерзає.

Чим же так приваблює цей загалом досить сумний сюжет? Як уже говорилося, «Лісову пісню» в Україні люблять. Певне, в цьому тексті є таємниця, яку відчувають не лише ті, хто намагається її шукати, а й усі читачі. Тут річ і в прекрасній мові, де білий вірш межує з класичним; і в невеличкому обсязі твору, на відміну, наприклад, від типологічно по­дібного «Пер Гюнта» Ібсена, де є геніальні сторінки, а є й занадто довгі монологи, де немає такої стилістичної єдності, як у «Лісовій пісні». Річ іще й у тім, що наша «Лісова пісня» не є моралізаторською, навпаки, сперечається з основними народницькими виховними стереотипами, які ще й досі накидаються юним українцям у процесі здобуття середньої освіти. А головне, «Лісову пісню» так люблять тому, що читачі, а надто читачки можуть ідентифікувати міфічну Мавку та її любовну історію з собою. Інші героїні Лесиних драм не надаються до такої ідентифікації, бо складно уявити собі рядову українку, яка ідентифікувала би себе з Касандрою чи Присілою, Долорес чи Міріам. А з Мавкою така ідентифікація є цілком можливою.

Повернімося до ключових слів не тільки «Лісової пісні», а й усієї творчої спадщини Лесі Українки, а може, й усієї української літератури: «Ні, я жива, я вічно буду жити, я в серці маю те, що не вмирає!» Ця фраза в контексті драми-феєрії є полісемантичною. Лісова істота Мавка ніби каже, що вона має потенціал для здобуття безсмертної душі, що й станеться у фіналі. Але не тільки цей сенс присутній у цих словах. Дозволю собі порівняння, за яке мене можуть засудити палкі шанувальники Лесі Українки. У радянські часи популярним був дотепний монолог Обивателя у виконанні Аркадія Райкіна. Це — монолог того, хто завжди хоче бути скраю від великих подій: Джордано Бруно палять — то що