Читати книгу - "Етюд із метеликом"

вона ж його після гіпертонічного кризу доглядала, а як на ноги поставила, то й отримала статус неофіційної дружини. Але як раптом із чоловіком щось станеться, то можна залишитися при своїх бубнових інтересах. У нього ж троє дорослих дітей — налетять, як гайвороння, загребуть батькову спадщину, а її запросто з будинку турнуть. Скажуть: іноземка, заробітчанка, доглядальниця батькова. І що вона вдіє? Як свої права доведе? Потрібен папірець. Може, її приїзд в Україну якось допоможе підштовхнути чоловіка до рішення стосовно того папірця. Як? А дуже просто. От побуде трохи сам, нікому буде ні кавусі йому подати, ні улюблених лозаньї та спагеті приготувати, ні обійняти міцно, як він любить, — скучить за нею Антоніо, затужить, зрозуміє, як без неї погано. А коли вона повернеться, він їй ноги цілуватиме й зробить усе, що вона йому скаже.

Любка занесла до кухні кілька пляшок оливкової олії та солодощі, каву хотіла повернути: вони таке не п’ють. Але Зіна рішуче всунула їй упаковку в руки: «Знадобиться, зробиш комусь презент». Вивернула з валізи на диван подарунки для дітей, розклала їх на чотири купки. Але вдома були тільки двоє — Вадим і Світланка. Двоє мали приїхати на вихідні — Настя вже навчалася на другому курсі університету в Рівному, а Вітько поступив до профтехучилища в Луцьку. Вадим подякував за планшет і зразу ж зачинився з ним у іншій кімнаті, а Світланка з подарованою лялькою на руках тихенько сиділа в кріслі. Вона вже давно не гралася ляльками, але не посміла цього сказати. До того ж, не знала, як звертатися до Зіни, бо ж мамою називала Любку, а двох мам не буває. Зрештою зметикувала:

— Мамо Любцю, а ми візьмемо із собою маму Зіну, як будемо їхати в неділю до Луцька в зоопарк?

Любка аж стерпла. А Зіна засміялася.

— Справді розумашка. Дивись-но, як викрутилася. Підросте ще трохи — заберу до Італії. З Настею не вийшло, а цю заберу. От розпишемося з Антоніо, заявлю йому свої права й зразу вернуся за Світланкою.

Але в її голосі Любка не почула впевненості.

Звабник на замовлення

В Андрія з подиву брови поповзли догори й заклякли десь біля лінії скальпа.

— Я вас правильно зрозумів? Ви просите мене звабити якусь пані N, а тоді самому сфотографуватися з нею й надіслати ті пікантні знімки її чоловікові? Ви…

— Одне маленьке уточнення: я не прошу, а купую у вас послугу.

Жінка озирнулася: вочевидь, шукала, куди струсити попіл, зрештою поклала сигарету просто на підвазонник і незадоволено зауважила:

— Якщо самі не курите, то могли хоча б для відвідувачів попільничку купити.

— Але в моєму прейскуранті такої послуги немає! — Андрій дістав із тумбочки руду керамічну мушлю й штовхнув її через увесь стіл до гості.

— То буде! — Вона ніби й не помітила цього, витягнула з пачки другу сигарету, клацнула золотою запальничкою з витонченим гравіюванням і відкинулася на спинку стільця.

— Звідки така впевненість? — хмикнув Андрій.

— Я плачу дорого.

— А ви ніколи не думали, пані-добродійко, що не все продається за гроші? — він уже ледве стримував роздратування.

— За гроші, може, і не все. А от за великі — так.

Андрія раптом знудило. Згадав, що вчора ввечері на дні народження Ростика Старушика, колишнього однокурсника, хильнув зайвого. А тут іще ця божевільна світська левиця. І звідки вона впала на його голову? Він схопився на ноги й щодуху метнувся до дверей.

Коли повернувся з туалету, жінка сиділа в тій самій позі: світло-сіра шиншилова шубка наопашки, права нога закинута на ліву, чоботи-ботфорти прикривають коліна, до яких не дотягується спідниця, майже половину обличчя сховано під темно-сірими сонцезахисними окулярами, між випещеними пальцями з рубіновими накладними нігтями димить тоненька сигарета.

«А пані вже давним-давно перейшла рубіж бальзаківського віку, і ніяка косметика цього не замаскує, — подумав Андрій. — І десь я її, здається, бачив. Десь бачив…»

— Можливі й інші варіанти. Скажімо, Андрій Бондаренко — не типаж пані N, ну зовсім, зовсім не на її смак. Отож, припустімо, я просто не зумію обкрутити вашу кралю. Або ж виявиться раптом (уявіть собі!), що пані N — фортеця, узагалі неприступна, для жодного спокусника. А ви ж мені вже аванс за послугу виплатите. І що тоді з вашими грошиками? Тю-тю?

— Мої гроші не ваш клопіт! — Андрієва візаві рвучко зняла окуляри й полоснула його холодним сірим поглядом. — Це стерво лягає в ліжко з таким старим орангутангом, який мало не в дідусі їй годиться, отож ви для неї просто знахідка, ідеал, щось на зразок справжнього агента 007… Ну і, як самі розумієте, будь-хто у володіння Холодницького не проникне. Потрібен саме такий, як ви, — спортивний, сміливий, ризикований і винахідливий. Ось бачите, скільки компліментів я вам наговорила! Авансом, до речі. Словом, придумайте щось… Станьте, скажімо, вірним стражем того підтоптаного ловеласа. А ще краще — ангелом-охоронцем для неї самої… Як мені відомо, вона також в оточенні вартових денно і нощно, сидить і цвірінькає, як горобець у клітці.

Андрія наче громом ударило.

— Ви сказали — Холодницького? Її чоловік — Гарик Холодницький?! Той самий? То, може, накажете мені заодно ще й мішень самому собі на лобі намалювати, з яблучком якраз проти мозку, щоб котрийсь із Холодильникових охоронців не схибив, коли в мене цілитиметься? Вибачте! Ви, пані, явно не туди звернулися: це детективне агентство, а не бюро самотнього самогубці.

— Бюро самотнього самогубці…

Жінка засміялася. Її сміх прокотився такими дзвінкими переливами, наче йшлося не про життя і смерть, а про дитячу гру в схованки.

— Не таким я уявляла сина полковника Бонда. Ні-ні! Ви зовсім не схожі на свого батька.

— А мені плювати, хто і яким мене уявляє! І звідки ви знаєте мого батька?

— Звідти! — вона рвучко наділа окуляри, ніби хотіла відгородитися ними від співрозмовника, стерла награний сміх, як дешеву помаду з вуст. Її обличчя знову нагадувало маску, наполовину прикриту темно-сірим пластиком. — А ви подумайте, добре подумайте. Зрештою, я ж не наймаю вас кілером, а всього лише звабником. Такий собі шалений спалах пристрасті, палке кохання з першого погляду, короткочасний романчик… Атака! Азарт! Адреналін! Невже вам не цікаво? Невже…

— А що потім? — перервав її Андрій.

— Звабити й забути! Ось і все. Крапка. Про всяк випадок залишаю її фото — гляньте, яка лялечка. До речі, дуже схожа на мене в юності. Ну, бувайте. Зателефоную сама. Завтра.

— Навіщо вам це треба?! — здивовано вигукнув Андрій.