Читати книгу - "Гра у вoйнушку"

— Що ти робиш, Віро?

— Беру полоненого! — відповіла Віра і звела курок.

— У нас полонений, у нас полонений! — ще голосніше прокричав Гівіко.

Льотчик на мить замислився. Зібраної інформа­ції було недостатньо для розуміння ситуації, тому він почав озиратись довкола. По дошках, що лишились від паркана, він зрозумів, що впав у двір. Скоріш за все, у володіння агресивної жінки і спокійного чоловіка. Ця стурбована істота з зачіскою і в халаті, яка говорила, мала б бути дружиною стриманого чоловіка.

Двір був доволі просторим, у ньому було кілька десятків котеджів, але інших мешканців ніде не було видно. Мабуть, ховалися в будинках або давно кудись переїхали.

І тут — о, диво! В кутку подвір’я він помітив туалет, геть схожий на туалет у його селі. Відмінність була лише в тому, що у цієї споруди не було дверей, і він спитав:

— Что случілось?

Годі було зрозуміти, чи це питання стосувалося сріблястого кольта Віри Кекелідзе, чи безмовного обличчя Гурама Дарчія, чи історичного монумента без дверей.

За два останні роки Гурам Дарчія вперше зрозумів, що одруження з Вірою Кекелідзе було правильним рішенням. Та пістолет не давав спокою: — Віро, звідки в тебе цей пістолет?

— Це кольт. Ем тисяча дев’ятсот одинадцятий, Гураме!

Гурам витяг сигарету й спробував підкурити, та руки тремтіли.

— Мамо, я ще зіб’ю, ти цього не відпускай!

— Не треба! — заволав Гурам. — Не збивай більше, і цього досить, — і швидким кроком зайшов до котеджу.

Віра Кекелідзе не очікувала втечі чоловіка з поля битви й розпачливо запитала:

— Гураме, куди ти пішов?

Та Гурам одразу ж вийшов назад. Мабуть, не знайшов собі місця в кімнаті. Стрімголов наблизився до дружини та пілота, що розтягнувся на землі, обійшов довкола дерева, підбіг прямо до дружини й озвучив головне запитання серпня дві тисячі восьмого року:

— Віро, чий це кольт?

Гурам не отримав відповіді, що стало приводом до роздумів. «Що ж це виходить? Моя дружина придбала кольт. Звісно, що цим кольтом мишей стріляти вона не планувала. Може, вона наперед зна­ла, що братиме полонених? Ще менш імовірно. То навіщо моїй дружині зброя? Може, то я мав бути заручником, і це доля надіслала нам цю війну? Думати можна багато, але факт, що з цією зброєю заручником був би я».

Вірус

— Скажіть що-небудь…

— Я — страх. Вітаю. Сміливо можу сказати, що я — бог. Перепрошую за богохульство. Мій ворог — любов. Я маю неабияку здатність перевтілюватися. Я можу вселитися в людську душу й зруйнувати її. Можу перетворитися на бездушний предмет і налякати людину. Я там, де є зло та смерть. Ми товаришуємо. Ми розуміємо, що можемо існувати окремо, та разом ми набагато сильніші.

Я маю свій погляд на розвиток подій. Першим етапом страху є втрата концентрації. Коли від людини втікає розум і вона одночасно починає думати над кількома питаннями. За цим іде друга та вирішальна сходинка — паніка. Паніка є відчуттям безвиході. Якщо вона оволоділа вами, можете починати їсти власний одяг. Людині, що впала в паніку, здається, що земля обертається довкола неї й час швидко спливає.

Я заразний. Мій вірус інколи набуває вигляду епідемії. Я полюбляю багатолюдні місця. Розважаюся цим. Сподіваюсь, ви мені не дорікатимете. Якщо я в гарному настрої, я не даю себе зупинити.

Та у мене є одна вада. Я не можу діяти незалежно. Мені хтось потрібен. Наприклад, дегенерати та псевдожурналісти. Вони мають своє місце в моєму витворі. Дегенератами я опрацьовую народ, псевдожурналістами — політиків. І якщо врахувати, що політики — дегенерати, виходить цільний ланцюг.

— Ви не боїтеся через власні політичні заяви?

— Я не лізу в політику. Моя справа — лякати народ. Ось, наприклад, ця сім’я! Чого вони бояться? Що їм втрачати? Двокімнатну квартиру в Руставі та цю нещасну хатину в Сіоні? Але вони все одно бояться!

— Втратити одне одного, мабуть.

— Я для того і є, щоб вони цього боялися. Тож уважно спостерігайте за мною!

Для чого п’ють ліки?

Віра перевела погляд на пілота. Довго роздивлялась його, залишивши своє запитання без відповіді. Натомість Гівіко осмілів і ламаною російською, яка більше нагадувала болгарську, спитав:

— Почєму ти нас бомбіл?

В одну мить Гурам залетів до котеджу. Гість із неба вже не чекав на повернення Гурама і заскиглив сам до себе: — Ой, как больно, вот здєсь боліт! — пілот показав на щиколоток і глянув на господиню повними жалю очима. — Помогітє!

Замість виказати співчуття до нього, Віра подивилась на Гівіко, який усе ще був на дереві, і прокричала: — От казала я тобі — вивчай російську, бачиш, як згодилося? — та у цих словах було стільки агресії, що Гівіко не зрозумів, чи сподобалось матері його знання російської мови, чи ні. В цей час, тримаючи в руці великий ніж для хліба, з