Читати книгу - "Професор Шумейко"

українців не тільки на зачіски і педикюр, а й на арома-ванни, пілінги. Українці, хоч і не всі з вищою освітою, проте вміли читати, скрушно хитали головами, заглядали у гаманець, а вдома розпитували дітей.

— Доню! Що таке пілінг?

— Мамо! Не морочте голову. Тут на молоко дітям немає! Охляли, не бачите чи вам повилазило, вибачте, вирвалося!

Бідність, неблагополучне дитинство роблять одних людей щедрими, інших — жадібними. Виправдаємо Клима Івановича? Те, чого не змогла зробити бідність, зробило багатство — професор Шумейко визнавав за іншими тільки одну перевагу — достаток. І ніхто не має права мене судити. Роками плекав мрію — наїстися: пити не із щербатих чашок, їсти не вимочений в оцті оселедець і ліверку. У мене вистачило розуму і мужності мати те, що маю сьогодні. Зухвалий? Буваю. Шумейко (хоч і професор) ще не знав, що зухвалі мрії часто породжують сумнівні, а то й підлі вчинки. Це він зрозуміє в епілозі.

Не дивуйтеся, друзі, вороги і любі приятелі, і не нагадуйте сьогодні йому про «арабського коня». Вам же колись від нього теж перепадало. Перепадало і членам ВАКу. У всіх є відпустки. А на відпустку потрібна путівка. У Плюти чи в Чорно-морку якось непристойно, коли Клим Іванович пропонує вам «Ореанду» в Ялті. Ви і не уявляєте, як Шумейко тоді крутився, бо це вже були вікопомні часи перебудови, власне, становлення самостійної України. Усе пішло по-новому, по-чесному. Тут одного зосередження і мистецької натури замало, треба крутитися. Клим Іванович по 12 годин на добу крутився.

— Треба тікати (довго думав) з цього кубла. Що я ляпаю? З міністерства. Іде повна руйнація мистецтва, а в літературі що робиться? Поети пишуть якимось жаргоном. Клим Іванович їх не читає, а шеф — так (він філолог) і називає усіх деструктивістами. Не моє. Треба тікати, — майже вголос подумав він. Професор-політолог столичного вузу! О, як гарно! Коли захочу, то, навіть не напружуючись, утну щось розумне.

— Климе Івановичу! Ви «кіношників» будете сьогодні приймати? — це секретарка Оляна. Перебила. Як гарно думалося.

— Я уже всього потроху приготувала: трохи кави, трохи шоколаду, трохи коньяку, трохи мазуту, як каже ваша дружина, тобто чорного кав'яру. Одне слово, всього потроху.

— Які метиковані пішли секретарки, підказувати нічого не треба.

Клим Іванович, готуючись до наради з «кіношниками», розмірковував далі.

— Спочатку розкритикую їх в тарта-рари, а тоді накажу: їжте і пийте усе.

Сьогодні вже всім відомо: важливий не захист (нарада, форум), а фуршет.

— От, перебила ця Оляна... Не моє. Так і скажу шефу. Залагоджу свої справи з фінінспектором в «Декамероні», вирішу квартирне питання і піду по-англійськи. Не моє.

І от у той момент, коли професор чекав «кіношників» і прикидав, до якого вузу податися, у кабінеті пролунав телефонний дзвінок.

— Хто говорить?

— Це я, — чує Клим Іванович радісний жіночий голос.

— Хто «я»? Кажіть швидше! Мені ніколи!

— Хіба не впізнали? Одеса, вино...

— А! Згадав! Роза Федорівна з «Молодої гвардії». Як приємно, як приємно!

У трубці тиша.

— Поклала. Мною незадоволені. Недобре вийшло. Щось я наплутав. Одеса, вино. З Розою Федорівною пив. і не тільки вино. З ким же ще?

Климу Івановичу на цей раз довелося напружувати свою пам'ять, як під час захисту докторської, коли відповідав на запитання академіка С. Це ж треба вже злигатися з нечистою силою, щоб щось пригадати. Він давно забув про минуле, бо в тому минулому був бідний і зневажений. З ким же я в Одесі пив вино, хай йому грець?! Лізе в голову, заважає перед відповідальною нарадою. Треба зосередитися. І Клим Іванович відчинив шафу, де зберігався його улюблений напій, що допомагає зосереджуватися. Клим Іванович дуже квапився, він був сумлінний і дисциплінований міністерський чиновник.

— Перед тим, як піду, наведу ідеальний порядок в паперах, звітах, фінансах, у шафі, столі. Є тут одне важливе відрядження, пов'язане із охороною пам'яток старовини й мистецтва. Терміново їду!

— Оляно! Готуй усе для відрядження!

Планував управитись за день-два, але поїздка затягнулась. Хоч початок був

ідеальний: зустріли з хлібом-сіллю, поселили в кращому із готелів у комфортабельному номері на дві кімнати, влаштували прийом. Усе як для першої особи. Але потім науковці із місцевого Комітету охорони пам'яток старовини й мистецтва почали мене так нервувати, так мордувати!

Не ображайся, читачу. В Інституті культури мене не вчили, які церкви, музеї, пам'ятники треба руйнувати, а які зводити нові, головне — на якому місці й на якій садибі. Професор Шумейко знав одне: Києво-Печерська лавра стояла і стоятиме там, де її в ХІ ст. побудували, над Дніпром. Все. Крапка. Закрив відрядження, сказав: розбирайтеся самі, зараз «наголос» на місцеве самоврядування. І... поїхав до Києва. Потрібно спішно зосередитися на найважливішому — переїзду на нову квартиру. Не зайшов, а влетів додому і тоном людини, яка може зробити все на світі, повідомив:

— Ну, рідненькі! (Донька і дружина чомусь порпалися в шафах, скринях.)

— Світова новина! Роз'їжджаємося: Анастасія — на Липки, ми,