Читати книгу - "Вічний календар"

дивився на Матія і Варвару з висоти батькового росту й усміхався. Гриць поставив Івана на ноги, і той подріботів до Матія, забувши свою недавню дитячу образу.

Гриць обережно торкнувся Анниного живота. Почув, що плід заворушився. Невидима ніжка зсередини шукала батькову долоню, наче показувала: незабаром побачите мене.

«Все одно… поки нема даху над головою, — сказала Анна, — нема що тут робити».

В обід зібралися, а надвечір доїхали до Язлівця. Могли швидше, та Гриць не поспішав: то Анну нудило, то зупинявся погодувати коней, овець і теля. Спутані кури тепер сиділи на возі, порозкривавши дзьоби, їх мучила спрага.

Коли в’їжджали до міста, то малі Баревичі, побачивши мури фортеці, притихли.

На Трійцю народився в Баревичів хлопчик.

Анна, незважаючи на переїзди з Горабаби до Митниці, і з Митниці до Язлівця, — народила дитя легко. Третього дня охрестили ще одного Баревича в язловецькій церкві, де Гриць із Анною брали шлюб. При хрещенні дали йому ім’я Павло й записали в церковну книгу. Оскільки Гриць із Анною були в місті тільки десять днів, то не знали нікого, кого можна було записати хресними батьками. Допоміг піп Степан, батько якого, піп Димитрій, кілька років тому вінчав Баревичів. Він покликав свою служницю й паламаря, щоб тримали новонародженого під час хрещення, та вписав їхні імена навпроти імені новонародженого — Павла Баревича, батьки якого, Гриць і Анна, православної віри з Митниці. На останньому наполіг Гриць, і священник записав так, як бажав собі батько немовлятка.

Коли Павлові виповниться три роки, Баревичі повернуться з Язлівець до Митниці. За ними потягнуться інші родини, коли прочують, що язловецьким шляхом знову прямують на Балкани торгові валки. До Митниці прибудуть Матій, Онуфрій, Тимко й Данило, напитуючи в людей місця, в якому з-під землі б’є червоне джерело. Так наповнюватиметься невеличке поселення, яке не оминатимуть ні купці, ні, як виявиться згодом, османи.

3

Саламандра у скляній колбі

У березні 1672 року Язлівцями поширилася чутка, що Минас Сиринович, найбагатший купець міста й околиць, може померти будь-якого дня.

Спочатку про це пошепки говорили у вірменському кварталі, а за тиждень заговорили на повен голос поляки, євреї й русини. Одні торочили про багатства Сириновича, інші — про Вірменську браму, яку йому вже не вдасться добудувати. Про багатства говорили охочіше. Повсюди, де йшла торгівля, рахували його гроші, будинки, крамниці й торгові склади. Казали, що доробився Сиринович, переганяючи табуни коней із Волощини до Язлівця. Інші заперечували, кажучи, що він торгував венеційським шклом, яке кораблями перевозив через моря. І коли б не повертався Сиринович із дальніх країв — чи то з Волощини, чи з Туреччини, то мусів в’їжджати до Язлівця або Русько-Польською брамою, або Жидівською. І вирішив побудувати Вірменську. І от тепер, коли брама майже готова, схоже на те, що Минас Сиринович переставиться. Був він із давнього вірменського роду, що заїхав до Язлівця з Криму. В’їхали центральною брамою до міста — і опинилися в безпеці. Звернули з центральної торгової площі в найпершу вуличку й зупинилися. За десяток років вулиця розрослася вірменськими будинками, а там, де Сиринович тепер будував браму, на підвищенні, — вірмени поховали перших своїх померлих. Їхні діти вчилися з привезених і переписаних книжок у церкві пресвятої Богородиці. Може, тому Сиринович щедро жертвував на язлівецькі храми, досягши багатства, що перші книжки, які він прочитав, були оправлені в потерту телячу шкіру й пахли кадильницями? Щоп’ятниці, вечірньої пори, малий Минас із десятком ровесників відвідував церковну школу, аби дорогою домів у густій темряві наїстися дитячого страху, бо на майдан падала тінь фортеці й, накриваючи містечко, розповзалася всіма пагорбами.

У ті часи на язловецьких центральних вулицях прибулі здалека купці розповідали про краї й міста, де їм довелося бувати. Малий Минас із роззявленим ротом слухав оповіді, запам’ятовуючи слова різних мов, назви міст і селищ тих далеких країв.

«Чи щось чули про Сириновича?» — запитував купець Ашкеназі з єврейського кварталу в свого одновірця, купця Залмана, думаючи, хто ж займе місце вірменина.

«А шо, вже помер?» — відповідав йому Залман.

Ашкеназі й Залман зустрілися навпроти божниці й зупинилися, почувши, як із дзвіниці церкви пресвятої Богородиці на всі вулиці Язлівця поплив монотонний звук дзвонів.

«Певно, що вже», — припустив Ашкеназі.

«Так виглядає», — погодився Залман.

Побачили Ашкеназі з Залманом, що з вірменського кварталу до церкви в березневих сутінках посунули купці і ремісники. Усі вірмени Язлівця були зв’язані з тим Сириновичем: хто кровно, а хто був йому щось винен.

Сиринович ще встиг кволою рукою підписати заповіт про добудову Вірменської брами, пожертвувавши п’ятдесят левкових талерів, і по всіх вірменських церквах ще правилося за його здоров’я. Сікло березневим сніжком, засипало всі шляхи й недобудовану Вірменську браму. Наприкінці літа Вірменську браму добудують. А перед нападом османів, які йшли з Анатолії та Балкан, про що свідчили купці, що повернулися з крамом, вірмени-католики виїхали з родинами в напрямку Бродів і Львова. А коли кам’яну Вірменську браму збудували і двома важкими дерев’яними половинами, оббитими для міцності залізом, зачинили ще один шлях до міста, — османське військо перейшло Дністер, наближаючись Кам’янця.

А коли Сиринович помер, то відспівали його в церкві пресвятої Богородиці у вірменському кварталі.

Колись прадіди Минаса Сириновича зайшли до Язлівця Руською брамою. Ув останню ж путь язловецького багача везли спеціально зробленою гарбою, у яку запрягли дві пари коней при добрій збруї. І через недобудовану Вірменську браму в супроводі вірменського архієпископа, чотирьох священників, хору, сорока братів і сорока сестер вірменської громади, вдови, трьох синів, дочок, зятів, невісток, внуків та внучок, — повернули на вірменський цвинтар.

Немало залишив добра по собі Минас Сиринович. Розписав те добро в заповіті, який було прочитано у присутності родини і язловецьких громад, бо стосувалася остання воля Минаса не тільки родини. Еванес Евдокаці, іконописець та переписувач Євангелія при вірменській церкві, красивим почерком на спеціальному папері записав Минасів заповіт, щоб архієпископ зміг прочитати його під час