Читати книгу - "Крути 1918"

Софія зраділа появі Андрія й із задоволенням відповіла:

— Лише на хвилинку вийшли, Андрію. Як вам наш бал? Як Тамара?

Юнак розсміявся і тільки махнув рукою.

Бал відгримів уже місяць тому, й інститутки роз’їхалися по оселях. Декілька днів дівчина просто оговтувалася, знову звикаючи до рідних стін, цокання настінного годинника у вітальні, тихого співу піаніно, коли його торкалися пальці матінки… Та невдовзі повернулися в її життя подруги й кавалери.

І занепокоєна матінка почала заводити із Софією розмови, яких дівчина слухати не хотіла.

— Софійко, чи не варто тобі придивитися до Олександра?

— О Господи, матінко, та навіщо?

— Дитинко, він приходить до нас майже щодня, ви разом буваєте на концертах, у театрах, гуляєте. Скоро це буде вже непристойно часто.

— Мамо, та ми ж гуляємо не вдвох! З нами і Андрій, і мої подруги.

— Подруг не враховуємо. Поведінка Олександра цілком розумна — він офіцер, сім’я його з вищого світу. Та й сам він серйозний юнак… Мені здається, що кращого жениха для тебе годі й шукати.

— Господи, мамо, та до чого тут «жених». Ми ж просто добрі приятелі, давні знайомі.

— Проте я бачу його поведінку геть інакше. Квіти, подарунки, концерти… Так упадають за майбутньою дружиною.

— Ма-а-амо! Але я ж заміж не збираюся. Та й не подобається він мені… так, як чоловік має подобатися.

— Дитинко, — мати провела вузькою долонею по розкішному чорному волоссю донечки, заплетеному в широку вільну косу. — Звикнеш, то й полюбиш. Гадаю, Олександр докладе всіх зусиль, щоб завоювати твоє серденько.

Софія збагнула, що матір переконати годі, й вирішила «зайти з флангу», якщо вже матінка заговорила про «завоювання» її, Софіїного, серця.

— Матусю, але хіба у вас із батьком усе було так само?

Очі матері зволожилися: біль утрати був іще такий свіжий.

— Ну що ти, дитинко, я побачила батька й одразу закохалася. Та ще й як! І в голові паморочилося, скрізь він ввижався, тільки його голос і чула. У такому солодкому шалі мало не рік прожила, доки він наважився мені освідчитися. Виявилося потім, що він теж покохав мене, ледве побачив.

— Матусю, ось і я так хочу, розумієш?! Не «серйозний юнак», не «сім’я його з вищого світу». Хочу, щоб голова обертом, щоб ніг під собою не чути!

— Ох, дитинко… Розумію, але…

— Отож облишмо поки що все, як є. Ну, а раптом я прокинуся одного чудового дня і зрозумію, що без Олександра мені світ не милий.

— Дуже мені б цього хотілося, Софіє…

— …а доти я просто буду твоєю веселою донечкою, радітиму прекрасному життю, дивовижному нашому місту й роздумуватиму над тим, як жити далі.

Яворська-старша зітхнула — вдача дісталась доньці від батька: переконати її було неможливо, залишалося тільки сподіватися, що одного дня вона справді закохається в Олексу Савицького так, як він уже давно закоханий у неї.

— Домовилися, донечко.

Розділ 5. Три Універсали

Андрій спітнів, хоча в аудиторії було доволі прохолодно. Правду кажучи, було просто холодно, але чорнило, звісно, ще не застигло. Замерзлий і втомлений, викладач вищої математики дивився на тих студентів, що залишилися, і прикидав, чи встигне він прийняти всі завдання до темряви, хоча годинник наполегливо показував тільки початок другої години. Андрія хилило на сон, і він сильно потер долонями обличчя.

— Так, цей січень геть не схожий на торішній…

Андрій, хоч як поспішав, на мить відволікся. Він був цілковито згоден з викладачем (гм, дивно) — січень вісімна­дцятого геть не скидався на січень сімнадцятого. Хоча… І морози стояли міцні, і завдань було чимало — така вона, математика, цариця наук. Три довгі роки її вивчають, але й на четвертий (принаймні так у планах курсу записано) ще чимало залишиться. А втім…

По-перше, минулого року в аудиторіях ще топили. Нехай і не дуже, але в студентських шинелях однаково сидіти не доводилося. Та й самі панове студенти здебільшого вчилися, а не політичні дебати розводили. Так, стежили за відомостями з фронтів, так, непокоїлися про долю краї­ни й армії, так, обговорювали найгостріші політичні ідеї, за які — якби почули панове викладачі — і в буцегарню потрапити легко. Проте ще не відбулося ні Лютневого перевороту, ні зречення царя, ні жовтневих заворушень у Петербурзі, що переросли в заворушення по всій імперії. Ще Київ був частиною Малоросії, а не столицею Української держави, проголошеної трьома Універсалами. Та й про Центральну Раду, ясна річ, ніхто й не чув.

Андрій, звівши очі, глянув у вікно.

— Савицький, про що замислилися?

— Про функцію, пане професоре.

— Сподіваюсь, математичну… — пробурмотів викладач, щільніше кутаючись у шалик. Звичайно, за статутом ні студентам, ні викладачам шалики не дозволялися, але холод уже давно диктував свої умови, примушуючи знехтувати університетським статутом заради власного здоров’я.

Як і весь Київ, Андрій почув Перший Універсал на Софійській площі одинадцятого червня минулого, сімнадцятого року. Спершу газети писали, що Винниченко зачитав його напередодні на Другому Всеукраїнському військовому з’їзді.

Власне, усе почалося з того, що в травні Тимчасовий уряд відмовився надати Україні автономію навіть не негайно, а в перспективі. Журналісти в’їдливо писали, що для Петрограда Україна як була, так і залишилася одним великим панським маєтком. І що Керенський виявився владнішим від царя Миколи (Андрій подумав, що Миколу у владності звинуватити було важко. Щоправда, уся імперія дізналася про це аж після його зречення).

Ось після цього рішення Центральна Рада, виходячи з принципу «ні бунту, ні покори», ухвалила Перший Універсал, назвавши його «До українського народу, в Україні та поза нею». Галас на площі стояв неймовірний. Андрій пам’ятає, що тоді заледве щось зрозумів. І аж удома, кілька разів прочитавши, утвердився в його правоті. А батько, зіжмакавши спересердя газету, пробурчав:

— Раніше треба було. Пізно ми розуму набралися.

А кілька днів по тому Олекса пояснив молодшому братові та його друзям, що Перший Універсал проголосив автономію України у складі Росії («не відділяючись від усієї Росії… народ український має сам розпоряджатися своїм життям»). Законодавчим органом мали стати Всенародні Українські Установчі Збори (Сейм), членів яких планували обирати загальним, рівним, прямим, таємним голосуванням, а частина коштів, отриманих від збору податків, віднині повинна була залишатися в Україні.

Універсал закликав українських громадян до згоди та взаєморозуміння — не можна не враховувати багатонаціональний склад України. А Центральна Рада брала на себе відповідальність за поточний стан справ. Вона запровадила додаткові збори з населення на користь Ради, але досі не сформулювала вимог про припинення платежів до бюджету імперії.

— Це мудрий крок, брате, — сказав тоді Олекса, намагаючись донести до рішучіших друзів молодшого брата, нехай у найбанальнішому вигляді, поняття дипломатії. — Адже якби пролунали слова про відмову від платежів до бюджету імперії, то вже наступного дня війська з усіх фронтів були б кинуті в Україну.

— А по-моєму, якби відмовилися, народу б значно більше вціліло… — пробурмотів Валерка, приятель Андрія.

Сам Андрій намагався ні про війну, ні про політику не думати, точніше, думати якомога менше. Він був людиною мирною, навчався дуже мирної професії і мріяв стати картографом, якщо вже всі невідомі землі на планеті відкрито й тепер честь можна здобути, лише правильно описавши відкрите.

Автономією, нехай навіть не виходячи зі складу імперії, треба