Читати книгу - "П’ятий номер"

ми від вас хочемо? А глистиком, дядьку, я ніколи не був і не буду.

– Може, й так, – сказав похмурий чолов’яга. – Але це таке діло, про яке треба буде забуть. Щоб ніхто не знав і щоб ти навіки-віків забув.

– Це я вмію, – згорда всміхнувся Горбатий. – Коли треба, то я так усе забуваю, що й справді в мене нічого в голові не лишається. Порожня в мене голова стає, отака! – він вдарив себе по голові пальцем, і та й справді задзвеніла. – Я, дядьку, все, що треба, забуваю, як гроб. І мені двічі одного не треба казать, кебетливий я. Бо інакше при нещастячку своєму я б не прожив.

– Дай-но хоч шкуринку оте твоє пійло заїсти.

Горбатий метнувся до своєї скриньки і поклав на стола шмат чорного глевтяка.

– Хліб тут у вас не домашній, – пробурмотів невдоволено похмурий чолов’яга. – А цибулі нема?

Горбатий знову метнувся до скриньки і за мить покотив по столу велику золотисту цибулину. Чолов’яга обдер з неї лушпиння і загнав у неї зуби, як у яблуко.

– Тепер гаразд. Недобре пить, не закусюючи. Скажу тобі одверто. Петре, – не все, що ти мені сказав, до серця мені. Але ти рідня, і я тобі допоможу. Пойняв, тільки тому, що ти рідня!

– Ну, аякже, – захитав головою, мов приставлено її до пліч, Горбатий. – Рідня – це перш за все. Я за рідню голову покладу і не задумаюся. Я за рідню роздушити себе дам.

– Це ще хтозна, – понуро відрізав похмурий чолов’яга і знову поставив до Горбатого палахкі очі. В того заповзали по спині мурашки, але на вустах продовжувала грати трохи улеслива, а трохи й підбадьорлива усмішка – очей своїх од пронизуватих похмурого чолов’яги він не відвів. Це, певне, тому не сподобалося, бо несподівано перехилився через стола, схопив Горбатого за барки й майже витяг нагору. Перекинулася склянка. Горбатий зачепив грудьми пляшку, перекинулася й вона й забулькала. І тут Горбатий повівся, мов циркач: змахнув рукою і підхопив пляшку.

– Ну, чого ви, дядьку, чого? – задзвенів він тонко. – От і святу водичку перекинули, а я не такий багатий, щоб добро розливать. Пустіть мене, дядьку, коли не хочете, щоб я вам голову розбив!

Але чолов’яга вдивлявсь у нього гарячим поглядом.

– У бога ти віруєш?

– Ну, певне, дядьку, ну певне! Як це так – не вірувать у бога. Та я, їй-богу, вірую в бога…

Чолов’яга відпустив Горбатого, і той м’яко сповз назад на стілець.

– Це я тебе спребував, – сказав дядько мирно, і на вустах у нього спалахнуло щось схоже на усмішку. – Налий іще!

Горбатий лив тремтячою рукою.

– Та не трусись ти, як юдине дерево, – сказав похмурий чолов’яга. – Все, що треба, я зроблю. В мене, бра, слова не полова, по вітрі не віються. Буде вам як шовковенький. Пойняв?

– Чого ж не пойняти, дядьку! – скоромовкою заговорив Горбатий. – Через те тільки й прошу вас, що ви родич та й діло добре знаєте. Я вас всіда уважав, дядьку. Бо ви серед нас, дядьку, як той кулак, – Горбатий зціпив кулака і твердо поставив його на столі, ви в нас, дядьку, характерник. Я теж трохи не від того, бо на картах гадаю, але вам я, дядьку, і в підметки не годжуся.

Похмурий чолов’яга з хрускотом розтирав зубами хліб із цибулею.

– Може, й так, а може, й ні, – пробурмотів він.

11.

Минулої осені, коли було так багато листя, коли околиця мріла в м’якому літеплі й шелестіла, мов шепотіла заклинання, помер старий Ювпак, спокійно відійшовши в царство тіней і пронісши наостанок через околицю свій гострий профіль та міцно стиснуті вуста. Старий прожив життя насторожено й мовчазно, не мовивши нікому зайвого слова і не полишивши заповіту. Падало тоді й засипало околицю листя, а літепло пронизувалося ножами холодних струменів. У таку пору старий виглядав у труні урочисто й повчально; зрештою, такий він був, його заповіт: знай своє, роби, але не пащекуй. Безпомильно прочитав цей заповіт на батьковому обличчі перш за все Степан, через це й не відводив од батька погляду: навіть неживий, той мав стиснуті вуста, а риси обличчя залишалися нерухомо-чіткі. Валька плакала, як і годиться під таку хвилю жінкам, а Горбатий смиренно пускав під лоба очі: переймався подією якнайменше, бо батько Горбатого не любив. Мовчазний чолов’яга, котрий тоді ще жив у селі, приїхав на ту нагоду до міста возом – на його свиті й досі висіли жовті соломинки, – дивився байдужно й тупо: вони з братом родичалися не вельми. Листя шаруділо в них під ногами, коли виносили труну з покійним, і вони рушили всі разом із цікавими й охочими – цікавих та охочих, правда, було небагато, – вслід за тим гострим профілем, несучи за ними профілі й свої, так само гострі – орлині.