Читати книгу - "Забути неможливо зберегти"

– Та я всього лише коньячком остограмився, – безтурботно махнув рукою Олег.

– Петровичу, але ж ти у стололазах[7] ніколи не значився!

– Після години «клоунади» тільки коньячком і можна врятуватися.

– А що там відбувалося?

– Та так, власне… Сталося те, що й мало статися.

Він усіляко стримувався, щоб не розпатякати ні про подробиці прес-конференції, ані про те, як був видалений звідти і що відбулося по тому.

– Але матеріал хоч із цього лайна вийде?…

– Зрозуміло, ти ж мене знаєш!

– Ой, дивися, Петровичу…

– Я дивлюся, не переймайся.

Він відвернувся й побрів коридором у напрямку до редакційної кімнати відділу «Соціум».

– Коли матеріал очікувати?

– За півтори години одержиш, – кинув Олег через плече.

– Стривай, Петровичу, не квапся. Про що конкретно буде матеріал?

Щоб не галасувати на весь коридор, довелось повернутися й загалом викласти редакторові концепцію статті про журналістське сприйняття політичної клоунади.

– І до чого ми це прив’яжемо? – здивувався Валерка.

– Інформаційний привід до неподобства простий: завтра наше професійне свято – День журналіста,[8] от і поговоримо про тих, хто для читачів горбатиться, матеріали клепає.

– Петровичу, так ти геній!..

– Дякую, я в курсі.

Втім, вичавлював він текст на цілу годину довше запланованого. Валерка Мазайло навіть не втерпів і нагадав, що кращий власкор «Кур’єрського експреса» дещо заборгував його чудовому відділу напередодні Дня журналіста.

– Закінчую, вже закінчую, – огризнувся Олег і деякий час сидів мовчки, глибоко дихаючи й намагаючись викинути з голови нав’язливі думки про «убивства за планом». Кл-л-ляті «мушкетери»!..

Коли матеріал був нарешті дописаний, він з величезним полегшенням почав збиратися додому, пославшись на недобре самопочуття.

– Що, Петровичу, ковбаска на фуршетних бутербродах була несвіжа? – пожартував на прощання Валера. Олег не надто люб’язно промимрив:

– Ймовірно, – і пішов. Весь вечір нічим серйозним не займався, тільки лише перемив посуд, що залишився ще з ранку. Після холостяцької вечері (зрозуміло, злісно незбалансованої по калоріях та шкідливих і корисних інгредієнтах) зарився в нетрі Інтернету й до глибокої ночі дивився старі фільми за участю Грегорі Пека,[9] паралельно розмірковуючи про непримітних героїв, які живуть просто по сусідству з тобою.

Четвер пролетів непомітно: з нагоди Дня журналіста в редакції влаштували невеличку вечірню пиятику. У п’ятницю[10] через годину після обіду Олег витягнув із потайного відділення портмоне безіменну візитівку розробника сайтів, замислено підібгав губи, ще раз прискіпливо вивчив цупкий паперовий прямокутник. Не виявивши нічого нового, розчаровано зітхнув. Дістав із чохла на паску мобілку, набрав номер.

Вухо різонуло хвацьке «Пора-пора-порадуемся на своём веку» у виконанні Михайла Боярського. Тьху ти, чорт!!! Хоча чого ще можна було очікувати від новоявлених «мушкетерів»?…

Фраза «Пока-пока-покачивая перьями на шляпах» зненацька урвалася коротким запитанням Араміса:

– Так?

– Хто це? – вирішив схитрувати Олег.

– Перепрошую, але це вам не завадило би відрекомендуватися, – доволі стримано заперечив «мушкетер». – З мого боку на дроті, зрозуміло, господар телефону, на номер якого ви телефонуєте. А от ви хто такий?…

– Олег Нежданий, газета «Кур’єрський експрес», – знехотя здався журналіст.

– А-а-а, добридень! – голос Араміса негайно ж пом’якшав. – Чого так рано дзвоните, пане власкор? Я просив ближче до вечора.

– Пізніше я передзвонити не зможу, – про всякий випадок збрехав Олег.

– Он як? – Араміс явно посумнішав. – Зайняті будете? А до нас приїхати зможете?

– Так, але мій телефон буде поза зоною досяжності.

– Чому, якщо не секрет?

– У метро попрацювати треба. Про решту повідомляти не маю права: редакційна таємниця за сімома печатками.

– Ну що ж, подзвонили – то й подзвонили! Хвилинку, я дещо прикину.

І через якийсь час після паузи:

– Знаєте, де найближча до вас зупинка 231-ї маршрутки?

– Я не зобов’язаний знати таких дрібниць.

– Ну, тоді всезнаючий Інтернет розповість. Загалом, з вашого боку це поблизу однієї з вузлових станцій метро.

– Вибачте, але чому б вам прямо не розповісти мені…

– Ми хочемо ще раз переконатися у ваших журналістських навичках, однією із яких є вміння якнайшвидше знаходити потрібну інформацію.

– Ну, припустімо.