Читати книгу - "Перший спалах"

танці. Крім того, у роті залишився неприємний кислий присмак, і за один-єдиний ковток води Андрій був готовий віддати душу.

Він розгорнув зарості очерету і, склавши долоні човником, занурив їх у непорушну, чорну озерну поверхню. Набравши води, підніс її до рота, та випити не встиг, бо в ту ж мить у ніс вдарив жахливий, терпкий запах намулу, перемішаний зі смородом гнилуватих рослинних соків. Від цього запаху холонуло тіло, забивало памороки і бентежило дух. Таких стійких, таких могутніх концентрованих запахів Андрій ще не зустрічав. Він відчув, як нервово сіпнувся порожній шлунок, як заборсалась у голові налякана чимось свідомість, як шалено загупало серце, намагаючись вирватись із грудей. Щось моторошне вивільнилося з озерних глибин разом із цим жахливим запахом, котрий чомусь продовжував рости й міцнішати, як це часто буває перед грозою. І це щось змусило Андрія закутатися в саван липкого, холодного поту, що раптом оросив його з голови до ніг. Навіть долоні спітніли.

Андрій з огидою стріпнув руками, виливаючи на землю те, що його язик не повертався назвати водою. Він зірвав із прибережного очерету кілька сухих листочків і гарячково кинувся витирати долоні. Та це не допомогло. Запах продовжував міцнішати. Андрій подумки проклинав себе за те, що наважився запхати руки в паскудне болото. Та було вже пізно — як відомо, після бійки кулаками не махають.

А запах продовжував наповнювати собою його тремтячі легені. До намулу й гнилизни тепер долучилися аромати розмоклої деревини. Потім ніс вловив ще щось, Андрій не міг сказати, що саме. Цей запах був набагато жахливіший за попередні, він вловлювався не нюхом, а швидше шкірою, чи може, навіть підсвідомістю (якщо, звісно, запахи можуть вловлюватися підсвідомістю). Та від цього запаху все у ньому завмирало, виверталося навиворіт, пручалося й скиглило, немов у конвульсивних спазмах, а тоді холонуло й застигало, ніби пролита на землю кров.

І тут Андрій нарешті зрозумів, що йому нагадує цей запах.

Озеро пахло смертю.

Усвідомивши страшну правду, хотів кинутися навтьоки, та чомусь не зміг. Неймовірний жах скував усе тіло і невидимою пекельною силою пригвинтив до розмоклої землі, напустивши на свідомість розбурханого вовка уяви. Паскудний звір метався в голові і гострими зубами шматував здоровий глузд, в той час як чорна примара божевілля вільно орудувала в його мозку. Вона наслала на нього впевненість, що зараз із ним щось трапиться, що з озера вийдуть якісь страхітливі виплоди пекла, жахливі демони лісу, котрі віками таїлися у його чорних глибинах. Андрій зрозумів, що йому не втекти від лісу. Він знав, що ліс стежить за кожним його кроком. Ліс був скрізь і всюди, оповивав його й виношував у собі, як небажану дитину, котру не встиг вчасно спровадити зі свого організму.

Андрій відчув, як заворушилось на голові волосся. Нестерпне відчуття тривоги досягло свого апогею і тепер лютувало, ганяючи по тілу ошалілу кров. Він все ще стояв і чекав, не в змозі відірвати погляду від чорної, глянцевої озерної поверхні, що, здавалося, прив’язала до себе невидимими нитками жаху. Він чекав... і слухав. Та нічого не відбувалося. Принаймні поки що.

Та тут раптом десь неподалік почувся тихесенький плюскіт. Серце Андрія від того звуку ледь не вискочило з грудей. Здоровий глузд, добряче покусаний божевіллям, кволим голосом спробував переконати хлопця, що це йому просто почулося. Та він одразу ж замовк.

Бо плюскіт повторився.

І цього разу — уже значно ближче.

Андрій проковтнув огидний слизький клубок, що раптом підкотився до його тремтячого горла. Руки стиснув у кулаки, аж побіліли кісточки пальців.

Плюскіт пролунав утретє. Андрій міг поклястися, що цього разу по воді пішли ледь помітні кола...

А тоді ще раз...

І ще...

Кола побільшали. Тепер уже озеро взялося легкими хвилями, що колихалися туди-сюди, немов не в змозі вирішити, в котрий бік втікати від того, що зачаїлося в глибині. А хлопець продовжував стояти і дивитися, хоча його серце від божевільного жаху вже ледь не вискакувало з грудей.

А тоді... О Господи, а тоді...

Що воно було таке, Андрій толком не побачив. Він навіть не впевнений, що взагалі щось побачив. Принаймні так йому потім сказав здоровий глузд. Та в ту мить Андрій спромігся тільки на дикий, нелюдський вереск жаху, що вирвався із горла. Неймовірними зусиллями він нарешті прибрав до рук контроль над своїм тілом і щодуху кинувся бігти — подалі від озера, у бік напівзруйнованого будинку.

Господи! Господи Боже! Буддо, Мухаммеде, Харе Крішно та інші небесні (чи які там) сили! Якщо ви є, скажіть... убережіть! Благаю, поясніть, ЩО ЦЕ В БІСА БУЛО?!

Чорні хвилі затремтіли — і з-під них виринула...з-під них виринула...виринула...

Так, майже людська. Біла, мов сніг, і слизька, мов риб’яча луска.

Так, холодна і мертва. З довгими тонкими пальцями і покрученими жовтими нігтями.

Вона випірнула з глибин і вчепилась за прибережні трави. Андрій ще встиг подумати, що десь колись чув, наче нігті в людини, як і волосся, продовжують рости навіть після її смерті.

Вона вхопилась за сухе бадилля. Щоб використати його як опору. Так іноді потопаючі намагаються вибратись на берег.

Потопаючі...

Потопельники.

Так, майже людська.