Читати книгу - "Рутенія. Повернення відьми"

твоє існування! Тому є сенс повернутися. По-перше, треба звільнити твої сили. По-друге, я маю таки зустрітися з Добровіном, — пояснила Рутенія.

— Вона має рацію, — озвався Віт. — Нам нема чого тут чекати. Щоб дістатися до Суронжу, треба пройти півкраїни.

— Віте, чому нам? Це не твій бій. Ти не мусиш…

— Ні, Рутеніє. Усі ми щовечора, коли засинаємо, боїмося прокинутись серед ахруманових потвор, які тільки й мріють про наш ліс. Щоранку, перш ніж розплющити очі, ми прислуховуємося, чи немає поруч ворога! Ми дуже втомилися. Я відчуваю, що допомігши вам з Дзеванною, допоможу й усім нам. Тому, Рутеніє, це мій бій так само, як і твій!

— Гаразд! Ми йдемо разом, — відповіла Рутенія. — Скільки часу візьме дорога?

— Десь зо два місяці, — відповів заспокоєний Віт.

— Два місяці? — підвела брови Дзеванна. — За цей час Ахруман нас знайде разів із десять!

Рутенія задумалася. Йти потрібно, але як? Вони дуже далеко, і по всій Орії, мабуть, повно ахруманових людей. Отже, потрібно дістатися Суронжу швидко, а головне — непомітно. Але ж як? А може…

— Віте, а чи є в Орії відьмаки, які б нам допомогли?

— В Орії немає справжніх відьмаків. Є дикі відьми, але вони вкрай небезпечні. Лише у Корсуні, столиці, є один відьмак на всю Орію.

— То він може нам допомогти? — спитала Дзеванна.

— Гм-м… — Віт задумався, — Корсунський відьмак дещо винен чугайстрам, і для відшкодування того боргу міг би нам посприяти.

— Скільки до Корсуня?

— Тижні зо два.

— Це теж задовго, але вже краще.

Вони швидко зібралися: запаслися їжею, водою, одягом і вирушили. Перед виходом чугайстер спинився, а потім відчинив одну зі своїх скринь. Звідти він дістав якийсь пакунок і обережно поклав його собі за пазуху.

— Що це? — спитала Дзеванна.

— Це мій оберіг. Гілка з мого дерева.

— Твого?

— Посадженого, коли я родився, — пояснив Віт. — Не годиться вирушати в таку дальню путь без оберегу.

Ліс прийняв їх у свої обійми. Що далі вони заглиблювалися, то густіший він ставав. Дерева притискалися одне до одного, ніби намагаючись обійнятись гілками. Самі дерева ставали іншими — спочатку це були кремезні дуби, а згодом — високі й розлогі сосни. Кілька подорожани минали острівки зелених ялинок. Трава під ногами м’яко вгиналася, і потім знову випростовувалася. Жодних слідів не залишалося.

Віт ішов попереду, вони — за ним. Простували легко і вільно. Пообідали не спиняючись.

Швидко сутеніло. Чугайстер стурбовано позирав на небо. Рутенія теж хвилювалася: вона пам’ятала жахи своєї першої ночі у цьому лісі. Давалася взнаки й утома: ноги почали нити, а плечі від постійної напруги судомило.

— Маємо йти швидше. За годину геть стемніє. Неподалік має бути порожня хатина, там будемо у безпеці. Якщо пощастить, встигнемо до появи упирів і вовкулаків. Сьогодні ж повня!

І вони рвонули. Знову попереду чугайстер, Рута з Дзеванною за ним.

9

— Це не просте викрадення! Це змова!.. — верещав низенький князьок зі щуроподібною мармизою.

— Та ні, просто чутки. Ніякого викрадення не було!.. — долинав з іншого боку густий бас.

— Ахруман, ніхто інший… — перелякано шепотіла молода відьмочка.

— Свої, лише свої мали доступ до оберегу… — вів далі щуропикий.

— Хто наважився? Це ж смертний вирок… — заперечив хлопець-простачок, ніби щойно з ріллі.

— Його ж так охороняли! — підтримала літня відьма.

— Найкращі відьмаки! — наполягав парубок.

— Угу, найкращі! А Рутенія де? Немає її! От і думайте! — не вгавав щуропикий.

— Та що думати? Невже ви підозрюєте?.. — з жахом викрикнула відьма, і в щуропикого разом втупилося з півсотні пар очей.

Запанувала мертва тиша. Щуропикий знітився, відчувши себе в центрі уваги, і теж замовк, злякано роззираючись навсібіч та розуміючи, що бовкнув зайве. Мовчання обірвалось неочікувано:

— Та дурня то, кажу ж вам! Добровін перестраховується і просто сховав оберіг. Його не могли викрасти! — доводив своє громовий голос.

— Сам ти дурниці верзеш! Де ж він? І де Добровін з Яром? Вже