Читати книгу - "Фатальна помилка"

яїцького рибалки. Упізнали хлопчиська по речах і по золотому натільному хрестику. Коли Марині повідомили про те, що син її знайдений, жінка впала в буйне божевілля і негайно зажадала, щоб дитинку привели до неї. Однак прохання матері не задовольнили, побоюючись, що «дурна баба» придушить маля.

6 липня бранців в окремих візках доправили в Астрахань, а 13 липня, закувавши в кайдани, відправили в Москву на виконання вищого розпорядження: «Везти Марину, сина її й Івашку Заруцького з великим наглядом, закованих, і таборитися обережливо, щоб по них злодійські люди безвісно не прийшли. А якщо по них прийдуть звідкись злодійські люди, а їм буде воно під силу, то і Михайлу й Баїму — Марину зі Злодійком її, й Івашку Заруцького побити до смерті, щоб їхні злодії живих не відбили».

З настанням зими Заруцького стратили лютою смертю, посадивши на палю. Чотирирічний син Марини Мнішек був привселюдно повішений за Серпуховськими воротами. Невідомими залишилися як формула, так і сам текст вироку, а також і склад суддів. Смерть дитинчати була не тільки таємничою, але й глибоко символічною: адже Смутний час як розпочався, так і завершився однаково — загибеллю безневинного дитяти. Відтоді ніякий Іван Дмитрович ніколи більше не претендував на престол Московського царства.

Невідомо, що відчувала, про що думала Марина Мнішек, сидячи в холодній. Але подейкують, нібито польська відьма прокляла династію Романових. Можливо, саме тому «Злодійку Івану», як і його батькові Лжедмитрію, поголос призначив не одне життя. По Москві ходили вперті чутки, нібито замість царевича була повішена інша дитина. Втім, це всього лише здогади…

Та й смерть самої Марини Мнішек вкрита суцільним мороком: наприкінці 1614 року вона померла у 26-літньому віці відповідно до офіційної версії «від туги — по своїй волі», за іншими ж джерелами — чи то була повішена, чи втоплена. А ще подейкували, нібито дружину Лжедмитрія запроторили до Круглої вежі коломенського кремля, де вона й померла. Після цього знамениту вежу стали називати Маринчиною. Можливо, її кончину прискорили — зробити це у в’язниці неважко…

Від Марини Мнішек залишилися численні листи до батька, короля польського й Папи Римського, а також щоденник.

Через 300 з гаком років після сходження на престол першого царя з династії Романових останні його прямі нащадки загинули в сирому підвалі будинку Іпатьєва в Єкатеринбурзі. І знов там померли безневинні діти! Прокляття наздогнало царевих нащадків через століття. Можливо, все ж таки недарма Марину Мнішек називали чаклункою?..

Глава 3
Юрій
Королівський замок, Варшава, осінь 1620 року

Настала рання осінь. Листя на деревах ще не встигло пожовкнути, але вже почало облітати. Різкі пориви вітру зривали його, здіймали у повітря й розкидали на всі боки. З моря приповзли важкі сірі хмари, тож тепер вдень і вночі з неба лилися нескінченні осінні дощі, перетворюючи міські дороги в чорні болота, де по прибутті до столиці грузнули й застрягали численні вози. Варшава о цій порі року була темною, нудною й непривабливою.

Але нарешті вдарили перші морози. Калюжі швидко промерзли до дна. Бруд на дорогах зачерствів і став твердим, немов камінь. Тоді нарешті заворушився торговельний люд.

У ці дні король Речі Посполитої Сигізмунд ІІІ Ваза томився від неробства. Зазвичай він нудьгував у палацовій бібліотеці, сумно гортаючи сторінки першої-ліпшої книги, що потрапляла під руку. Король віддавав перевагу простому чорному одягу, що прекрасно гармоніював із сумовитим настроєм: оброблений сріблом камзол французького крою відмінно сидів на його величності, підкреслюючи струнку фігуру. Блискуче хвилясте волосся каскадом падало на розкішний мереживний шведський комір.

Зараз же Сигізмунд влаштувався в кабінеті з завішеними вікнами у затишному кріслі біля каміна, байдужим поглядом дивлячись на палаючі дрова. Біля його ніг спав великий датський дог, розвалившись на величезній ведмежій шкурі. Очі короля зліпалися, дрімота потихеньку долала його. Здавалося, ще трохи, й молитовник випаде з рук…

У двері тихо постукали. Собака сторожко підхопився. Сигізмунд стрепенувся, дрімота відразу випарувалася, змінившись роздратуванням.

— Заходь! — голосно скомандував він.

Двері відчинилися, в утворену шпарину зазирнув старенький придворний маршалок.

— Я хотів сказати… — почав мимрити він.

Ледь стримуючи лють, Сигізмунд загрозливо засичав:

— Або говори швидше, або вшивайся