Читати книгу - "Гордієві жінки"

прикований за руки й ноги до скелі великими ланцюгами. То коли поривчасто надворі дме, то так той чоловічисько крепко дихає, бо пут позбутися хоче…

– Бо нікому не добре в путах, – мовила я на те.

– Тому й біда велика від неволі, як буває од сердитого сильного вітру, – відказав дід.

А перегодя спитав, кумедно так, хитро з окулярів зирячи:

– Ти ж не віриш в сі казки?

– Нє, – правду сказала я і розсміялася.

Ми багато всього з дідом чули і знали, на природу частіше зважали, але тільки одним собі довіряли… Погодили: лиш той у чужому відповіді шукає, хто в собі сил і знань не має, собі не довіряє.

Але ми любили з дідом усякі казки складати, всякі прикмети з правдою звіряти…

Я тоді сказала дідові:

– У моїх думках вітер лагідний, як і ви, і моргає він одним вусом, як і ви.

– Лиш одним?

– Так, одним. Бо як двома, то вже бути бурі, – відказала я й зайшлася сміхом.

Дід і собі зареготав. Вусом моргнув. Ніби вітер.

Звідтоді так і звала його – Вітром.

Вільним був мій дід. І я – коло нього.

Пощастило нам.

А вихор і справді неспроста теї ночі крутив: Варки Гапонихи баба в сусідньому селі вмерла – довго відійти не могла, мучилася. Про неї казали всяке, а що з того правда, що брехня, не знав ніхто.

Нам із дідом теж то було неінтересно. Всякі люди є, і всяких треба. Так кажуть.

Пишу се в літі 1965 року.

Щоб колись прочитала Марія.

А я – Надія.

На сім крапка.

Поки.

– Вільний Вітер і мені скоро буде за діда, – дивне мовила Марія. І попросила дівчат лишити її на самоті.

За кілька днів Марія померла. Було їй тоді сорок п’ять. Її доньки Софія, Лія та Мія, котрі й так жили без опіки своєї неньки, зосталися з пристаркуватими дідом і бабою. Але й вони пожили недовго: через п’ять років, на сімдесят шостому році життя, не стало діда Гордія. Іще через два з половиною, у сімдесят три, за ним пішла баба Устина, у дівоцтві Лозова.

4

Сестри зайшли в червону кімнату. Навіть найрозкутіша поміж усіх Мія почувалася в ній невпевнено. Сіла одразу біля дверей на високий табурет, уперлася на килим, що висів на стіні й вражав пащеками лапатих маків.

– Софіє, замовляй, бо ти в нас – довгождана гостя, – почала Лія.

Найстарша із сестер, що мала округлений животик, новоутворене ластовиння на щоках, котре ще більше увиразнювало яскравість природної рудизни її волосся, старанно приховуючи невеселий вираз обличчя, мовила:

– Перша поличка, друга книжка, третя сторінка.

– Кому читати? – порівняно веселіше пролепетала Лія.

– Читай ти, Ліє, читай, люба, – відповіла сестра, спираючись об стіс подушок на другому, «своєму», а не «материному» ліжку.

– «Дівчата-українки любили прикрашати свої голови вінками, – задекламувала старша з близнючок. – Бувало, і для того, щоб освідчитися нерішучому парубку, вони в’язали вінок із волошок та польових маків. Волошка – символ простоти і ніжності, мак уселяє надію. Вважали, що любов прийде сама, коли такий вінок дівчина власноручно одягне на голову своєму обранцеві… Ще цвіт маку долучають у вінок тоді, коли в родині хтось загинув у боротьбі з ворогами. До того ж мак є символом печалі й туги», – завершила.

– Ліє, а чого ти досі того не зробила? – знічев’я заясніла усмішкою Мія.

– Що саме? – перепитала сестра-близнючка.

– Не сплела вінок із волошок та польових маків і власноручно не одягла його на голову своєму Івану Петровичу, – широко заскалилася.

Лія спершу не знайшлася з відповіддю. Але за трохи мовила:

– Мені й так нормально.

– Іти заміж, не кохаючи, можеш тільки ти, руда моя бестіє, – ніжно мовила Мія.

– Ти вже визначилася? – перепитала Лію Софія.

– Так, – відповіла та.

Дівчата примовкли.

За хвилин кілька:

– А в тебе, Міє, що нового? – звернулася до наймолодшої сестри Софія.

– Я закохана! – простягнула вгору руки й удоволено заплескала в долоні «бистріша» з близнючок.

Лія мовчки усміхнулася.

– І в кого тепер? – спитала Софія, хоч і знала, що нічого серйозного від «нетипової» сестри не почує.

– У свого викладача з вокалу, – відповіла, регочучи.

– Вокалу? – здивувалася Лія. Вона добре знала, що сестра досі вправлялася у фотографуванні, а не в співі.

– Вчора мала перший урок, – Мія метушливо закрутила вказівними пальцями руді завитки, що спадали з обох боків на її витончені плечі. – Ні, фоткати я не покину, далі робитиму те на замовлення, – додала, – але повчуся ще й співати, може, більше зароблятиму, якщо співатиму у якому-небудь ресторані.

– Баба Устя не була б у захваті від такого рішення, – відреагувала Софія серйозною. – Мати Марія – теж. Не кажу вже про діда.

– Учитель сказав, що з моїм талантом можна вже виходити на сцену! – злегка образилася Мія, проте не показала того.

– Він неодружений? – вирішила уточнити Софія.

– Якби він був неодружений, то навряд чи мене зацікавив би, – загоготала Мія. Вона знову пожартувала. Це було її улюбленим заняттям і водночас завсідною палкою-виручалкою. Дівчина мала переконання: сказане зі сміхом рідко сприймається людьми як щось серйозне, хоч і вказує на певну правду.

– Ясно все з тобою, – спокійно видихнула вагітна сестра.

– Ліє, а ти свого мужа й після весілля називатимеш Іваном Петровичем? – розширила блискучі й звеселені очі Мія. – Чи не завелика честь як для вчителя музики, руда моя бестіє? – сміючись, додала.

– Так мені зручніше, – спокійно відреагувала на сестрині кпини Лія. І хутко перевела тему:

– Софіє, а ви як із Семеном? Що у вас? – поцікавилася в заміжньої сестри.

Але Софія не насмілилася виказати правду. Мовивши: «Добре все», – запропонувала іще почитати. Бо її правда була гіркою. Аж давкою…

Як разючо три сестри були схожі зовні, так дуже вони відрізнялися характерами. Три доньки – мов три дороги. За легендою їхньої матері Марії, одна була до порад мудрих і вчинків зразкових, друга – до материнства завидного та сімейства омріяного, третя – до інтриг нескінченних і тайни манливої.

Визначишся, любчику, чого душа по правді бажає, ту дорогу вполюєш, нею життям і помандруєш. При цьому легко йтимеш, гармонію почуватимеш, щастя здобуватимеш. А коли не втрапиш на «свою» дорогу, заблукаєш у нетрях, то себе загубиш. Бо нерідне навряд коли люблячим стане, хіба під себе переіначить. Тому слухайся себе з усіх сил, придивляйся до шляхів розмаїтих. Знай, що часто вони обнадіюють та захоплюють, а коли розкриваються та інакшими виявляються, коли ти їх, мов найкрутіші течії під час сплаву підкорюєш, то розбиваються твої уявлення, ніби човен